Холодна краплина роси,
звісившись з кінчика
прижухлого
вербового листка,
п’є туман
і округло важчає,
наче долина
розплющує око,
прозоре —
без чоловічка,
споглянути хоче
себе саму,
допоки
ще не занурився
коротконогий вечір
у листопадову
довгополу
нічну пітьму
Бачить долина густі,
як домашні вершки,
передвечірні сутінки,
і як на її дно,
що було колись
руслом річки,
нізвідки
впали білі шовки —
безшелесна
картина жива —
сповідь
таємна
Чваняться верби —
прикладають до талій
невагомі шовки,
мов розгортають крила
лебеді,
горді і величаві, —
росте
з дна долини туман,
ніби
петльовані мамині
білі хліби
сходять
під рушником
на лаві
перед жаріючим зівом
печі
Долина —
це давнє русло
змеліорованої ріки,
де більше двох
мільярдів років
били невтомні,
як серця, ключі...
Йшов Час,
вивітрював непоспіхом
гранітні кручі,
Ріка текла,
як піднебесний птах,
розкинувши
широкі вільні крила
Вода —
нестримна сила:
граніти докембрійські
каньйоном гречно
розступились,
коли Ріка
підложжя
крізь їхню міць
для річища свого
торила.
Початки-витоки
тепер уже
меліорацією вбитої Ріки
збіглись у часі
з витоком
протерозойського еону:
Ріка — канава нинішня —
й геологічний
протерозой —
планети,
тоді ще молодої, — близнюки...
Долина-русло —
кілометрова
майже ширина
сухого дна,
де знищені
людською жадністю
джерела —
щороку,
пізно восени,
як рани
відкриваються вони
і б’ють
з живої вічно глибини
замість води —
туманом...
Туман
підходить швидко
і росте,
наче підбита
борошном опара,
лягає смугами
в некошену траву,
і простирадлами —
у кошену отаву
берегову,
здіймається
уступами,
терасами
чи ярусами схилів,
якими Річка
колись інтелігентно
поступалась,
аж поки
її зіпхнули
остаточно у канаву...
бездушності
на славу
Розрісся,
як забуте тісто,
мовчазний туман,
сягає
кромки
старого русла,
річища,
колишнього вінця
й
бурхливими потоками,
білими хвилями
високими
в безмежний простір
виливається —
досхочу напоїти
навколишні поля,
щоб плодоносила
Земля...
...після щорічного,
містичного,
прихованого розлиття,
могутнього, живого,
майже поетичного розливу
чи поза
власні межі —
переливу —
долина-русло
у ніч, що хутко наступає,
просто всміхається
самій собі —
щасливо...
Туману решта,
наче обгортка з дива,
осиротіло тулиться до дна —
роси краплина
на кінчику вербового листка,
донизу витяглась
і обважніла —
ніби заплющилось
прозоре око
без чоловічка,
і по листку скотилось
в зім’ятий шмат
шовкового відрізу —
долина —
витерла сльозу
19.11.2026
ID:
1072457
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 19.11.2026 23:47:21
© дата внесення змiн: 20.11.2026 20:22:53
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|