ПОЕМА-ЗАКЛИК
Стоїть раввин, мов древній патріарх,
Палає серце в світлі обіймання,
В руках його — святий жовто-блакитний стяг,
Що сонцем сяє крізь морок вигоряння.
В обіймах — воїни, сини землі,
В очах у них — страждання й перемога.
І шепіт тихий: «Ми не осиротілі,
Бо з нами в битві — праведна дорога».
Він, як Мойсей, підносить прапор вгору,
І вітер грає гімн для двох народів.
А попіл міст, і маків чорна порох —
То пам’ять, що не зрадить і не зводить.
Єврейські сльози — з українських ран,
Єврейські пісні — в степах, де вітер виє.
В єднанні душ — воскреслий океан,
Що навіть смерть і чорт не розділили.
Ми — разом. Ми — одне. Ми — криця й грань,
Ми — зірка Давида і тризуб у славі.
Хай світ побачить: єдність — не обман,
А вічний храм, що виросте у правді.
Хай ворог знає: істина жива!
Її не вбити ані танком, ані кров’ю.
З нас проросте нова, свята держава —
Де брат з братом стоять любов’ю.
Раввин тримає стяг, неначе меч,
Що розтинає тьму й неправду світу.
І кожен крок солдатський — крок у віч
До перемоги, миру й заповіту.
І слово наше — грім, і правда — щит!
Ми кличемо народи до єднання:
Хай буде світ, де брат брата хранить,
І де раввин — обіймами вогняний.
