Зранку малеча прокинулось. Сонце вже було за вікном. Але вставати з ліжка не було бажання. Ліжко було теплим, ще й сон не залишив уяву, а на дворі сьогодні було дуже холодно. То й малеча лежало у ліжку тривалий час, перевертаючи з одного боку на інший, або на живіт, витягуючись вздовж усієї довжини ліжка.
- Вставай, моє малеча, - промовила мама. Вона підійшла до малеча і поклала свою долоню на крихітну голову. – Вставай швидше!
- Чому? – спитало малеча.
- Бо Сонце хоче тебе поцілувати. Воно чекає на тебе на вулиці. Одягайся та йди до нього. Воно бажає тебе поцілувати.
- Так, добре, мамо. Я зараз. Швидко вдягнуся і побіжу. Сонце хоче мене поцілувати.
І малеча вже уявило, як Сонце його цілує. Таке диво буває не кожний день. Але сьогодні предивний день обіцяє бути.
Малеча спустило ніжки на холодну підлогу. Насупонилось, але думка про поцілунок Сонця вже зігрівала його зсередини.
Обтирання, умивання зайняли ще деякий час. І через півгодини малеча бадьоро вишагувало по вулиці у напрямку ліса. Під час війни людей зовсім не було на вулиці. В деяких місцях березневий сніг лежав під ногами і сліпив очі білим яскравим кольором.
Малеча йшло за поцілунком. Підставляло щоки догори і чекало. Дійшовши до кав’ярні, вирішило зайти погрітися від холодного пронизливого вітру. Йому налили чашечку кави. Як тут тепло, відмітило про себе малеча. В кав’ярні було ще декілька людей. Дівчина і хлопець. Всі балакали про свої біди та життя. Дівчина посміхнулась малечі і сказала добрі слова, які ще більше зігріли стривоженого за останні дні малеча. Добра посмішка дівчини була як поцілунок, а щирість посмішки така гаряча, немов це було Сонце.
- Спасибі тобі, Сонечко, що поцілувало мене зранку в цю лиху годину, - промовляло малеча, йдучи додому і радіючи чудовому ранку.
