Мале руденьке лисеня сиділо біля нірки,
де гнулись низько до землі, ялинові дві гілки.
Це був Лисен, маленький лис. Він спинку грів
на сонці. Не тільки ж світу є того, що бачиш
у віконці. А сонце зранку, золоте, так гарно
пригрівало, що лисеняточко мале засинати
стало.
Сидить. Дрімає... Аж тут вовк йде сірий
та сердитий. Учора вкрав він каченя, то ж
видно, що був битий. Мисливці гналися за ним,
собаками цькували. Ой, ще б хвилину...
Ой, ще б мить... в ярку були б догнали!
А тут, поглянь. Ось подивись! Лисен вийшов
погратись. Відволіклись мисливці...
Вовк - таки встиг заховатись! А лисеня хоч і мале,
проворне, що й казати. Чкурнуло ген через кущі
до своєї хати.
Хоч, правда, мало і воно, як кажуть, на горіхи.
Бо ж бігало там, де не слід. Від того мало втіхи.
Могли його лихі хорти без шубки залишити. Тому
Лисенові тепер треба дома сидіти.
Ото ж на сонечку є час дрімати лисенятку.
До нього вовк стиха підкравсь... й поклав
цукерку в лапку.
