Ти – ворог мій. Ніхто у тім не винен.
Одне в нас пекло, але різний рай…
Не став моїм життям, не став єдиним –
То відпусти… В полоні не тримай!
Ти, як суддя, мені призначив кару,
Собою стратив... без меча убив…
А пристрасть – ненажерлива почвара,
Збирала муки із душевних нив.
Ти – мій нектар, і ти – моя отрута,
Мій смертний гріх, моя безумна грань!
Не розірву твої солодкі пута,
Не утамую я терпких бажань!
Ти – ідол мій, величний і жорстокий.
Я – жриця помсти і раба оман,
Та на олтар тобі несу мій спокій,
І в жертву долі віддаюсь сама.
Ти – солод спраги і криваві сльози,
Ласкавий ангел і спокусник-змій,
Не розривай мене на шмаття… Досить!
Лиш війни поміж нас. Ти – ворог мій,
Солодкий ворог мій... Ніхто не винен,
Що ми зітерли в почуттях межу.
Ти – кров моя, і ти такий єдиний.
Тобі підвладна і тобі служу…
... ну хоч розірвися в такій ситуації... і холодно і жарко водночас... чомусь так нагадало ситуацію, коли маленька дитина знаючи, що болітиме, все одно торкається палаючу свічку... її просто тягне .... отак і в коханні, тягне невидимий вогонь, і якому впиратись ой як важко
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
