(вірш написаний в гарячці) Останній зойк тернової феї
Я – маленьке і дике створіння,
Що заточене в терновий кущ.
Я рощу все новіші колючки,
Бо безладно, безтямно боюсь.
Я боюся, що хтось увірветься
У маленький, затишний мій дім,
Знехтує всі мої заборони
Та й ну хазяйнувати у нім!
Переверне мої всі уявлення,
Повстановлює власні закони,
І проткне, немов мильну бульбашку,
Давно рощений світ терновий.
Я боюся, що хтось мені скаже,
Що за тереном – також світ.
За межею його – реальність,
Я ж захищена від її бід.
Як я тішуся власною казкою!
Як старанно я зводжу мури!
Жаль, що феям противопоказано
Бути радісними під час бурі.
А вона лютувала ззовні.
Замилована, я не встерегла.
У мій світ увірвалось щастя,
Закрутилася голова,
Я упала на власну колючку,
Спалахнула – й згоріла до тла.
Вже немає тернового спокою,
А так довго його берегла…
Я прокинулася. Сірі будні
За вікном і ось тут, у кімнаті.
Так не стало тернової феї.
Бо вона вже не вірить у казку.
