|
Про есеї та критичні нариси міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas» (№117 за 2026 рік).
Ключовим і найобсяжнішим художньо-критичним текстом числа виступає журнальний варіант літературознавчого дослідження-есе Олександра Апалькова «Еміль Золя і гулке читання в Україні (з позицій натуралізму)». Автор переплітає власні автобіографічні спогади про студентські роки у Харкові 1980-х років, особисті драматичні стосунки з дівчатами (Урсулою, Свєткою) із глибоким аналізом творчості французького класика Еміля Золя та його 20-томної епопеї «Ругон-Маккари». Занурюючись у рефлексії щодо натуралізму, Апальков цитує класичні переклади: описуючи похмуре цвинтарне тло з «Кар'єри Ругонів», він наводить уривок у перекладі Костя Рубинського: «Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста...» (стор. 5). Розмірковуючи про юнацькі поривання, автор цитує Василя Симоненка з його вірша «Тиша і грім»: «Пройдуть вітри, замовкнуть грози, / Задрімають вітри на ланах...» (стор. 17), та аналізуючи соціальну проблему митця у повісті Золя «Пані Сурдіс», наводить переклад Тетяни Жарко: «Вона зневажала його. Але вглибині цієї зневаги була пекельна ревність до друзів, до жінок...» (стор. 22). Думка про війну в сучасній Україні 2025–2026 років перетинається в есе із питанням громадянської позиції письменника та справою Дрейфуса.
Есей Тоні Твіст «Діжка. Сліпучі плями» — це медитативне занурення у дитячі спогади та роздуми про людську ідентичність. Авторка зіставляє глобальні космічні уявлення із затишним побутом у двоповерховому комунальному будинку.
У центрі твору постає двір дитинства з його особливим устроєм: розмовами з дідусем, який підбадьорливо пропонує «починати відчувати смак життя», бабусиними пуховими хустками, традиційними посиденьками сусідок із веретеном і прядками, а також спільними походами до міської лазні та ситними вечерями зі смаженою картоплею й шкварками. Авторка описує власну дитячу допитливість, яка спонукала її шукати в товстій енциклопедії справжні назви для кімнатних «калачиків» (пеларгонії) або намагатися осягнути природу раптового епілептичного нападу в сина місцевого вчителя.
Паралельно через увесь текст проходить філософська думка про Чумацький Шлях як таємничий дороговказ, адже «всі ми напівсвідомо рухаємося тим таємничим дороговказом туди, де зорі віддзеркалюються в морі». Еволюційні здобутки людства та наукові знання розглядаються крізь призму звичайних речей і натурних спостережень, адже авторці імпонує «блукати науковими лабіринтами й знаходити їхні феєричні підтвердження у звичайному житті».
Усі ці деталі минулого стають спробою складаня власного «п'ятикутного спогаду, як пазлу власної ідентичності», а повернення до витоків дозволяє віднайти втрачену легкість буття та внутрішнє тепло рідних людей…
Лист Марини Чиянової до редакції журналу «Склянка Часу» під назвою «Глобальний Хронос позначки» слугує інтелектуальною, трагікомічною та глибоко відвертою сповіддю сучасної творчої особистості, яка шукає своє місце в складній і суперечливій дійсності.
Авторка розгортає перед читачем і видавцем широкий панорамний ретроспективний огляд власного життя та досвіду. Вона рефлексує над викликами та упередженим ставленням, з якими стикається її покоління у професійному й культурному середовищі, де панують «святенницька пасивно-агресивна відмова з ледь не неприкритою зневагою в жестах». Чиянова описує свої спроби балансувати між викладацькою діяльністю, проєктами на стику gamedev-індустрії та арткритики, освоєнням технологій штучного інтелекту, а також особистими випробуваннями та проблемами зі здоров'ям.
Крізь увесь текст проходить висловлення глибокої поваги до засновника видавництва «Склянка Часу» за його непохитну мудрість, сміливість та унікальну місію — розбудовувати «міжцивілізаційний книжковий міст» і роками підтримувати шукачів унікальних голосів у поезії. Авторка наголошує, що, попри всі зовнішні перепони, її мета — вибороти своє унікальне місце «між, поза та над» обставинами, аби залишатися не лише самобутньою творчою одиницею, а й послідовно надійною та успішною особистістю.
Не можу пропустити й погляд на свій власний твір. Бо, як кажуть: "Він того вартий". Тож - мій есей «Дим “Index prohibitorum”» порстає гострою філософсько-публіцистичною рефлексією на тему державної цензури, свободи слова та історичної марності будь-яких заборонних списків.
Приводом для роздумів автора стало поповнення Реєстру видавничої продукції, у чому він вбачає реанімацію середньовічного ватиканського списку заборонених книг: «Держава, що запроваджує подібні списки, фактично реанімує середньовічний Ватиканський “Index prohibitorum” — похмуру спадщину сутінків європейської історії». Спираючись на широкий історичний контекст, автор нагадує, що крізь цензуру свого часу пройшли Еразм Роттердамський, Вольтер, Декарт, Кант, а також класики української літератури — Тарас Шевченко, Іван Франко та Максим Рильський. Автор наголошує, що «штучне обмеження свободи слова приносить гіркі плоди», оскільки воно позбавляє суспільство книжкового інтересу, породжує неуцтво й штовхає людей до сліпого споживання медіаконтенту замість глибинного мислення.
Підсумовуючи, текст нарису застерігає від повторення історичних помилок і підкреслює, що «чиновники та цензори всіх епох мислять однаковими категоріями, а справжнє мистецтво завжди виявляється довговічнішим за будь-які заборонні списки». На його думку, хоча доля подібних обмежень історично зумовлена, «кострище від його вулкану продовжує диміти», нагадуючи про необхідність відстоювати права особистості та вільний інтелектуальний вибір.
Нарис Олександра Апалькова «Золоте конфеті молодості» постає глибоким і водночас витонченим критичним оглядом книги Олесі Пащенко «Вінницький блюз» (Вінниця, 2025). Автор рецензії розглядає цей 148-сторінковий фоліант не лише як художню збірку, а як «своєрідний путівник по внутрішньому світу сучасної людини… особистості творчої, що живе в ритмі затишного, але сповненого прихованих драм міста».
Крізь призму музичної аналогії Апальков підкреслює блюзову природу прози Олесі Пащенко, де кожна новела чи п’єса сприймається як емоційна імпровізація, а сама Вінниця постає не просто декорацією, а «повноправним персонажем, живим», який поєднує родинні перекази, мультикультурну історію та дрібні естетичні деталі — від «запаху кави на Соборній» до «відблиску світла на воді Бугу». Аналізуючи долю головної героїні Ольги (і її літературного двійника Віри), критик відстежує її шлях від 25-річної вчительки з розбитим серцем, яка ремонтує квартиру й малює на стіні «кільця Сатурна» як символ відновлення, до підприємниці та модельєрки, що виборює власне місце в жорстоких соціальних реаліях. Особливу увагу в нарисі приділено центральному оповіданню «Видовище» — переможцю конкурсу «Проблема свободи» часопису «Склянка Часу'Zeitglas», яке Апальков характеризує як соціально-психологічну фантасмагорію, де гострий побутовий реалізм переплітається з містичним відчуттям тотального цифрового контролю, «матриці подій» та технократичного «комп’ютера-режисера».
Підсумовуючи, Олександр Апальков наголошує на метафізичній та антиутопічній глибині книги, де за локальним вінницьким колоритом і тривожним «невидимим куполом думок» проглядаються універсальні філософські питання свободи, надії та невичерпного прагнення людського тепла, а саме читання твору перетворюється на плавне блюзове smorzando — поступове згасання звуку, що залишає по собі світлий і щемний спогад.
Есей Євгенії Павліщевої «Осмислення глибин людських почуттів крізь призму метафоричного світу В’ячеслава Пасенюка» постає проникливим та узагальнюючим літературним портретом поета, прозаїка, перекладача й педагога.
Авторка розкриває художній світ Пасенюка як «складну метафоричну систему», де самобутня архітектура людського духу вибудовується без гучних ефектів, а через тишу, підтекст та тонке мереживо образів. У його творах звичайні буденні деталі — від осіннього листка до скрипу хвіртки — стають провідниками у світ глибоких психологічних переживань, де «самотність не постає як трагедія — це простір для самопізнання», а час розглядається як жива істота, з якою можливий діалог. Особливу увагу рецензентка приділяє гуманістичній та педагогічній місії митця: його словесна майстерність і перекладацький талант постають як уроки емпатії, що вчать читача «відчувати підтекст» і повертають сучасній людині здатність до глибокого співпереживання.
Підсумовуючи свій аналіз, зокрема й через поетичні рядки («Не в голосних словах, а в тиші між рядків, / Будує він собори із надій»), Євгенія Павліщева наголошує, що метафоричний світ В’ячеслава Пасенюка слугує містком між реальністю та ідеалом, доводячи: доки живе художнє слово, доти й «“мовчазні” глибини людської душі матимуть свій голос».
Рецензія Святослави «Слово про “Голос її вітру” Олександра Апалькова та з нагоди 30-річчя часопису “Склянка часу”» — це імпресіоністичний огляд та щирий омаж творчості засновника видавництва і часопису «Склянка Часу», написаний через призму сприйняття його оповідання та ювілейних здобутків видання.
Авторка відверто описує свій складний шлях до тексту, зазначаючи, що незвична літературна форма спочатку зупинила її, проте повторне звернення відкрило глибину імпресіоністичної прози: «увімкнуло відчуття опису чогось інтимного, глибинного, у спалахах думки автора, його влучних фраз, зворотів про вистраждане, але не забуте за багато років». Через художні замальовки Харкова та рефлексії юності письменника рецензентка висвітлює центральну тему твору — становлення особистості, вибір життєвого шляху та значення Музи-дружини, яка стала справжнім «дороговказом і спрямовувачем Життя», диригентом його творчого розвитку. Текст оповідання порівнюється з «витриманим вином, що відіграло, увібрало сонячні промені», поєднуючи філософські роздуми, заперечення війни та «одкровення неприйняття війни, як безглуздого знищення безневинних людей».
Окрему увагу Святослава приділяє 30-річному ювілею часопису «Склянка Часу»... Вона підкреслює, що створення видавництва, журналу та проведення численних літературних конкурсів стало справжнім подвигом у часи розкрадань та обмеженого державного фінансування культури. Підсумовуючи, авторка називає твір прикладом народження нового стилю в українській літературі та віддає шану за «потужний творчий потенціал», чесність і непохитну підтримку культурного життя України у найскладніші часи.
Видавниче анонс-повідомлення «Поезія Маші Калеко українською» презентує двотомне білінгвічне видання творів відомої німецькомовної поетеси Маші Калеко (1907–1975) у перекладах харківської дослідниці, доктора філологічних наук Лілії Силіної.
Текст висвітлює культурну й художню цінність цього проєкту, адже окремими збірками у форматі білінгви (німецькою та українською мовами) твори Маші Калеко надруковано в Україні вперше саме у міжнародному видавництві «Склянка Часу*Zeitglas» (перша частина вийшла у 2022 році, друга — нещодавно). Рецензент акцентує на високій перекладацькій майстерності Силіної, якій вдалося уникнути мовної штучності та зберегти асоціативний підтекст і глибоку образність оригіналу, притаманні літературній течії «Нова діловитість». Уривок підкреслює складну етичну та творчу місію перекладача — «взяти на себе труд перекладу поетичного — це взяти на себе подвійну ношу», а також відзначає, що в часи історичних випробувань цей спільний голос двох жінок-поеток акумулює в собі найгостріший ліричний, соціальний та людський зміст…
Тож «Дзеркала» , як їм і належить, відбивають глибинний внутрішній світ людини, її психологічні стани, метафізичну пам'ять та емпатію... «Маски» відсилають до рольових моделей, театральності життя, соціальних протистоянь і захисних бар'єрів особистості в умовах зовнішнього тиску чи цензури… «Часопростір» об'єднує локальні та глобальні координати — від конкретних вулиць Вінниці чи Харкова до середньовічного «Index prohibitorum», занурюючи читача в плин і виклики Хроносу…
А увесь номер міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas» (№117 за 2026 рік) зберігає свій традиційний формат та подає багату палітру літературного і соціально-культурного життя сьогоднішньої України у першу чергу. Число №117 гармонійно поєднує глибоку літературознавчу та філософську аналітику з сучасною рефлексійною прозою та поезією. І у такий спосіб виступає важливим і чесним майданчиком для осмислення буття, культури й війни. Тож, огляд творів буде продовжено….
ID:
1069830
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.10.2026 10:52:07
© дата внесення змiн: 02.10.2026 11:05:45
автор: Сумирний
Написано автором з використанням штучного інтелекту
Вкажіть причину вашої скарги
|
