За вікном буяє літо… Зранку сонячно, злегка віє ледь прохолодний вітерець. По селі ще й досі не вгамувалися півні, переспівувалися, немовби на конкурсі, хто з них краще співає.
Ольга вийшла з будинку, як зазвичай — перехрестилася. Вкотре подякувала Богу: що і в свої сімдесят п’ять років іще топче рідні стежки та й в городі не пасе задніх, як люди кажуть. « Скрізь завжди, все до ладу, кожну справу доведу!» Так вона часто наспівувала собі, коли поралася по-господарству. Раптовий гул машини привернув її увагу. Поклавши руки на фартух і, як гуска витягнувши шию, поверх старого штахетного паркану зазирала убік, звідки чула гул. Вже помітивши круту машину, чорного кольору, вона відчинила хвіртку, поставивши руки на крислаті боки, обперлася на неї.
Її думки, як осиний рій загули: «Ти ба, це не з наших, якийсь чужинець. Ото дивина, і що в нашому селі забув?» Вона згадала про ставок, з якого восени спускали воду, почистили і навесні, як щороку, запустили рибу. Побачила чоловіка років тридцяти, її виразні блакитні очі округлилися. Він спритно вийшов з машини, одягнений у вицвілу футболку жовтого кольору й на колінах подерті, синього кольору джинсові бриджі, поспішав до неї. Вона виправила квітчасту хустину, її уста ледь тремтіли, вже хотіла запитати, та він мовив:
— Бабусю! Добре хоч одна душа мене зустріла.
Жінка демонстративно на грудях склала руки, зміряла його з ніг до голови, озирнулася навколо, мовила:
- А де це ти, шановний, бачиш бабусю? Хіба із собою привіз? Я ніде її не бачу.
Його очі забігали, як у сполоханого зайця, озирнувся. Вже трохи зніяковіло мовив:
— Ви пробачте. Я ж ім’я вашого не знаю, тому так сказав.
— Ну це вже по-чоловічому. Я Ольга Іванівна…
Він поспішив сказати:
— Мені дуже приємно. А я Валерій. Ви не подумайте, що якийсь невихований — я інтелігент, з нормальної сім’ї. Оце маю відпустку, вирішив відпочити біля вашого ставка, кажуть, гарна рибка ловиться.
Ольга зміряла його поглядом, усміхнулася кінчиками уст, хоч її обличчя й помітно зморшкувате, та він помітив, все ж запитав:
— Може, ви одна мешкаєте, діда немає не приревнує?
— Та я ж не дівка, щоб віддаватися чи плести інтриги, не той вік, — весело зазираючи йому в очі, випалила вона.
Її усміхнене обличчя свідчило про гарний настрій — тепер можна було й пожартувати. Він продовжив розмову:
— Я бачу у нас з вами характери схожі, зладнаємо. То на зо три тижні до себе квартиранта візьмете? Бо я оце їду селом: хата від хати досить далеченько та й ще нікого не видно привабливого.
Ольга на мить машинально озирнулася, рукою підтерла ніс, мовила:
— Ну, якщо в ціні зійдемося… В кишенях дірок немає, тоді, може, й поладимо.
Жінка вирішила перевірити спроможність оплати. Вона з-під лоба хитро зазирнула й назвала ціну за добу проживання.
Його чорні брови майже з’єдналися, одразу погляд ковзнув по будинку. Валерій злегка хитнув головою і, цмокнувши, мовив:
— Ого! Так це ж ціна, як у готелі районного містечка…
— А чому ти вирішив, що в селі комунальні послуги гірші? Гайда, йди подивися. Та й у мене є садок, якась ягода, можеш їсти, стільки захочеш. Такого в місті немає, а ще й город довгий, аж до долини. Вже там близько й ставок і машину гнати не треба. О, може, не любиш в кабінці митися, то в мене є дерев'яна баня, правда, як надумаєш — дрова сам будеш рубати.
З його обличчя помітно зійшла напруга. Він, ледь нахилившись, з кишені джинсових штанів витягнув кілька купюр. Раптом на землю впало дві сотки і дві купюри по п’ятдесят євро.
Хлопець трохи розгубився. Але Ольга Іванівна, ніби не надала значення, запитала:
— То якими купюрами будеш розраховуватися? Гроші за тиждень наперед. А далі побачимо, чи в тебе вистачить терпіння рибу ловити…
— Розумієте, моя робота пов’язана з цим, тому які захочете, такі й дам. Та я ж не тільки хочу рибу ловити. Як кажуть, ще б якусь іншу рибинку — ну не щуку, але спіймати. Батьки кажуть, давно пора гніздо звити.
Ольга, ледь усміхнувшись, кивнула рукою й мовила:
— То я відчиню ворота, заганяй свою машину. Для годиться пригощу обідом: борщ з м’ясом півника та вареники з черешнями. Думаю ти таке полюбляєш, по тобі бачу — нівроку пухкенький.
— Ого! Оце так гість! — зненацька привернув увагу знайомий голос онуки. — Бабусю, а це хто? Така крута тачка…
Валерій, почувши голос, закляк на місці, він вже стояв біля машини. Дівчина років двадцяти п’яти, з яскраво-рудим волоссям на фоні сонця мала вигляд ніби покрита золотом.
Жінка, помітивши онуку, підморгнула їй і мовила:
— Настя, ти зачиняй ворота, познайомишся з квартирантом, підтримаєш йому компанію, пообідаєш з ним. Чи, може, кудись поспішаєш?
Дівчина, жваво зачиняючи ворота, поглядом окинула хлопця. Ховала насмішкуватий погляд, десь глибоко в душі оцінювала його вигляд. В голові крутилася думка: « Ну, з лиця як з того ларця. Видно, гарний апетит має, щоки — яблучка наливні, червонобокі. Але очі, як терен — колючі. А, може, хитрі, чи скупі. Цікаво, яку суму грошей з нього бабуся здере. Нехай би побільше, тоді і мені щось перепаде. А чому ні? Має таку круту машину — видно небідненький. Але ж одяг? Думаю, міг і кращий одягнути! Він думає, якщо село від містечка далеко, та від залізничної дороги, можна й так виглядати. Чи це навмисно так?!».
Хлопець назвав її ім’я, але вона так замислилася, що не почула. Вже підійшовши ближче, мовив вдруге:
— Агов! Настя! Ти мене чуєш? Я вже вдруге кажу. Я Валерій, неодружений, приїхав відпочити. Люблю рибалити, кажуть, у вашому ставку навіть лини і форелі є.
Дівчина так швидко, співуче заговорила, немовби пташка щебетала:
— А що, не знайшлося у котроїсь із вдовиць зупинитись? Маєш машину, може, звичайні справи, як крутий чоловік , — походеньки по дівчатах. Чи я помиляюся?
Його обличчя чомусь повільно червоніло, він це відчув і швидко відвертаючись, мовив:
— Тобі що, паспорт показати?! Цікаво, а чого це ти так оцінюєш? Я з інтелігентної сім’ї. Мої батьки в інституті викладають «Право».
Вони йшли по споришевій стежці до будинку, вона продовжила розмову:
— Ой, вибач! Розумієш, ми люди прості, тому так і сказала. Я нині у відпустці, оце приїхала до батьків, працюю в містечку у філіалі від Ощадбанку.
Від здивування його очі округлилися. Зненацька підлетіла думка: « Це ж просто знахідка, буде де валюту взяти подешевше, щоб людям обміняти, собі мати кращий дохід. Це знайомство має піти на користь. Одна біда: напевно, хитра дівка — чи й таку обкрутиш?».
Ольга Іванівна — жінка ще радянського виховання, вже стояла на порозі, протягнула руку й строго мовила:
— Обід на столі, та я не знаю наскільки ти тут затримаєшся, все ж хочу бачити твій паспорт!
Його звужені чорні очі забігали по окрузі, розвів руками, мовив:
— Тут така краса! Я нікуди не збираюся тікати. А паспорт ось!
Жінка одягла окуляри й уважно подивилася на нього, а потім на фото й запитала:
— Ого! То тобі вже й справді тридцять два роки, чому ж так довго гуляєш?
— Ви повинні розуміти… Я у батьків єдиний син, поспішати не варто.
Ольга Іванівна запросила в будинок, показала йому всі апартаменти. Після цього всі дружно обідали. Настя розповідала про сільських вдовиць, які б радо познайомилися з ним, розхвалювала подружку — Людмилу, яка вчора поїхала до Львова, до родичів на два тижні.. Вона б заради свого щастя і назовсім кудись поїхала, Дівчина бідкалася, що в селі з хлопцями справи кепські — нормальних не залишилося.
У кімнаті під ногами крутився кіт. Позираючи на гостя, в примружених очах недовіра — тому з’являвся зелений вогник, то зникав. Валерій на нього не звертав уваги: жадібно їв борщ, час від часу зазирав то на Настю, то на Ольгу. Прицмокуючи, відставив пусту тарілку і обома руками взяв до себе тарілку з варениками. З неї став їх брати виделкою і тут же мокати в глибоку тарілку зі сметаною.
Настя ледь стримала сміх. Перевівши погляд на бабусю, підморгнула й мовила:
— Ой, з мене досить, а то за відпустку стану, як Вінні-Пух. Хлопці таких не люблять.
Встаючи із-за столу, мовила:
— Дуже дякую, бабусю!
Кліпнула очима і продовжила:
— Я й сама щокатих й брюхатих органічно не переношу, вони такі неповороткі, інколи нагадують кабанів, які й на метр не відходять від корита.
Валерій після цих слів злегка поперхнувся, він саме ковтав останній вареник, швидко запив компотом, який стояв біля нього у склянці.
Ольга, ледь стримуючи сміх, хитнула головою, звичним голосом мовила:
— Пішли! Настя! Ходімо, я тебе проведу.
Перевівши погляд на хлопця, мовила:
— А ти, Валерію, поклади купюри на тумбочку і вже можеш займатися своїми справами.
Ольга біля хвіртки, злегка щипнула онуку за руку, усміхнулася кінчиками губ і мовила:
— Ой, Настя-Настя! Що ти робиш? Хіба ж так можна?
Та повела красивими блакитними оченятами, скорчила дивну гримасу й мовила:
— Ой, бабусю… Єдиний син… А що ж той єдиний син ходе одягнений в лахміття. Думає, що в селі люди нижчого класу…
Ольга озирнулася, неголосно мовила:
— Слухай, він, напевно, міняйлик. В кишені кілька купюр гривнями, а то більше іноземна валюта, я в тебе вдома такі бачила, на колір різні.
— Гаразд, бабусю. Ти дані паспорта на всяк випадок запиши, хто знає, що це за порося…
Ольга заперечила:
— Ну, Настя, не такий він вже товстий, можна сказати, людина в тілі.
— Все, я пішла! Мусолити очі не буду, зайду завтра. Бувай!
У Ольги справ завжди багато то на кухні, то на городі так і минув час.
Валерій мав вхід у виділену кімнату з веранди. Тож жінка за ним не слідила, куди він ходив, де був та що робив. Коли вже стемніло, вона поставила чайник на газ, він, зайшовши на кухню, запитав:
— То я можу деякий посуд взяти та приготувати собі якусь страву?
— Звичайно, користуйся, якщо щось захочеш, то я можу тобі приготувати.
— Та ні, дякую! Це зайві витрати,- тихо промимрив...
Жінка вже й рот відкрила, щоб заперечити, але передумала: хто знає, що ти за людина.
Він взяв тарілку і вийшов. Вона смакувала чай з малиновим варенням, думала: « І що це зараз коїться, що за народ пішов? Ото був би щось приніс, приготувала, та й обом було б щось пообідати. Я ж щодня задарма обід готувати не буду, не той час. Для годиться, як люди кажуть, на зустріч та на прощання можна й побалувати».
Вона іще якийсь час зазирала у вікно: місяць уповні виблискував, переливався, ніби підморгував старій — не поспішай, на все свій час, людину за добу не пізнаєш. Вона вийшла на веранду, щоб зачинити двері на гачок, повертаючись, відчула приємний запах печеного м’яса. На кухні він саме у сміттєве відро викидав курячі кості, побачивши її на порозі, мовив:
— Оце повечеряв, тепер можна й спати лягати. Я завтра раненько піду на ставок, кажу, щоб знали.
— Добре… Добре, ти вільний чоловік, я що до тебе маю, що хочеш роби.
— Та я оце хотів, може, б з Настею ближче познайомився, вона коли прийде?
— Та з цим проблем немає, он на підвіконні мій мобільний, візьми й знайди її номер. Самі розбирайтеся, мене в свої справи не втягуйте.
Він обережно взяв апарат, переніс Настин номер у свій телефон і, тихо подякувавши, поспішив до своєї кімнати.
*
Зранку майже все небо затягнуте сірими і білими хмарами, але сонце повільно підіймалося вище, і ті поступово відступали. Валерій вже був біля ставу, виставив дві вудочки, бурмотів під ніс:
— Ану загадаю: як коропа спіймаю, тоді й Настю обкручу. Якщо ж ні, тоді вже нехай мене з ким-небудь познайомить. І що то за мова про Вінні-Пуха та про кабанів? Яка невихованість. Ні, людина що, має бути як суха тріска? Молоде-зелене не розуміє: в ліжку має бути м’яко й тепло.
А час спливав… Зрання, вода у ставі, маючи сірий відтінок, під сонцем поступово ставала прозорою. В небі вже чиста блакить тримала в собі яскраве сонце — немовби велике золоте блюдо, на яке й не поглянеш, відразу заплющуєш очі.
Валерій вкотре зазирнув на небо і одразу на телефон, на екрані з’явився час — дванадцята нуль-нуль. Він кілька раз набирав номер телефону до Насті, але дівчина не відповідала. У голові крутилися думки:
» Може, бачила чужий номер та й тому? Хіба Ольга Іванівна їй не сказала, що мені дала її номер? А може, характером — впертюща ослиця? Ох! Попробуй з цими жінками розібратися, чого вони хочуть? Але ж ніби заміж усі тільки й мріють про судженого на білому коні. А тут і краще білого коня є, але ж чомусь одразу крутять хвостом, як лиски, тільки й бачили. Навіть номер телефону в чорний список вносять.»
Важко перевівши подих, знову подумав про неї: «Нічого! В мене цілих три тижні. Пообіцяв батькам, що привезу дівчину… Але навіщо я це зробив? Якби ж менше діставали зі своїми онуками. Це ж такий крок зробити! Відмовитися від свободи! Їй Богу не знаю, як це зробити?!»
Позаду ледь чути плескіт води… У одній руці пакет, в якому хлюпало кілька карасів, у іншій всі речі. Він повертався на квартиру.
Пройшовши по стежці кілька кроків, за метрів сто від себе побачив жінку.
Вона йшла йому назустріч. Він навіть зупинився : не йшла, а наче інколи плила, злегка погойдуючись. То така хода: спокійна, наче кулька від вітру котилася по землі. У голові думок немовби осиний рій гуде: «Ну от, неначе моя доля йде, постать схожа на мою, правда, зростом нижча. Ану, я до неї все ж спробую заговорити, може, не пошле до лісу…»
Білявка, підійшовши ближче, голосно привіталася:
— Добрий день!
Він дивився на неї, широко відкривши очі й запитав:
— А ми що, знайомі?
— Так ти ж Валерій — квартирант Ольги Іванівни з нашого села, значить, своя людина. А зі своїми ми зазвичай вітаємося.
Вона з ним була майже однакового росту. Він, все ж витягнувши шию, як гусак, випалив:
— Тоді давай знайомитися.
Її чорні очі, як дві вуглини, пронизали його, вона мовила:
— А я оце вирішила трохи засмагнути, нині тепло. О, до речі, мене звати Наталя. То ти риби наловив?
— Та кілька карасиків, хвалитися немає чим.
— А нам більше й не треба. Для юшки саме добре. Он, тільки-но Настя пішла до неї. Гайда, не стій! Йди, тобі допоможуть зварити. Шкода, що Настя має справи, сьогодні не вдасться посидіти, скуштувати юшки з твоїми карасиками.
Вона зазирнула у пакет і продовжила:
— Я до Насті зателефоную, коли звільниться, тоді й можна буде зібратися, познайомитися ближче. Думаю, може, як сам мене запросиш — не відмовлюся, прийду. Та ще й вина виноградного домашнього принесу.
Його від такої пропозиції аж у піт кинуло. Дивився в нікуди, не міг одразу все переварити. Вона помітила його розгубленість, голосно засміялася й одразу мовила:
— Чого розгубився, як першокласник? Ніби й роки… Хлопець солідний…
Я живу близько, ми іноді вечорами збираємося, вип’ємо чаю, потеревенимо. У нас вечори тихі. Побачиш красу вечірнього ставка.
Відчуєш присмак свіжого повітря. Як захочеш, можна прогулятися по стежках, що вздовж городів, послухати пташиний переспів.
Наталя на нього так дивилася, що він аж назад відступив. Позадкував і за мить лежав на мурашнику, який заріс густою травою. Якби ж штани з цупкої тканини, але сьогодні одягнув широкі, темно-синього кольору шорти з тонкої — мурахи відразу спрямували в затінок від сонця і почали кусати непроханого гостя. Він, вирячивши очі, різко піднявся, кивнувши рукою голосно мовив:
- Гаразд! Добре… Добре… З Настею вирішите, я не проти, звичайно буду радий ближче познайомитися.
Жінка аж пирснула, рукою прикрила уста, щоб не помітив її реакції на те що сталося.
Коли він вже зробив по стежці пару кроків, вона, усміхаючись, дивилася вслід, голосно вимовила:
— Ти все зніми і стань під душ, бо це така живність, що спокою не дасть.
Йому б крізь землю провались, але мурахи шукали місце, де м’якіше: безжально кусали. Він намагався йти швидше, щоби позбутися мурах, хитав ногами то в один бік, то в інший. Наталя якийсь час дивилася вслід, сміялася до сліз, бо здалеку дивитися, він ніби п’яний, хитаючись, неначе біг по стежці.
В цей час Настя з бабусею неподалік від стежки обривали червону смородину. Почувши шурхіт, побачили Валерія. Його вигляд їх вразив: все обличчя вкрите червоними плямами, а з чорної чуприни по носі стікали краплі, ніби він щойно вийшов із ванної кімнати.
Хлопець на ходу привітався, біля входу в будинок залишив речі й пакет з рибою, він миттєво зник у кімнаті.
— Ой, мабуть, щось сталося. Чи, може, сердитий, що мало риби спіймав, — тихо сказала Ольга Іванівна.
Настя, витерши рукою ніс, мовила:
— Бабусю, він як слимак.
— Ти не задирай носа, спочатку треба в усьому розібратися, поспілкуватися з ним, що це за людина.
— Ні, він мені категорично не подобається. Добре, я піду винесу сміття.
Потім побіжу додому, треба готуватися до поїздки, саме сезон обірвати ягоди та відвести посередникам.
Дівчина забрала пакет із сміттєвого відра й від побаченого здивувалася – в пакеті лежала коробка від рошенівського торта. Несподівано сама для себе присвиснула і, вже озирнувшись, мовила:
— Це як розуміти? Бабуся знає, що я люблю солодощі, а мені навіть шматочка не запропонувала. Що з нею? Чи на старість жадібною стає?
Коли вона поверталася до обійстя, з будинку вийшов Валерій. На ньому був інший одяг, вологе волосся — видно щойно вимите. Він заклопотано запитав:
— Насте! А я можу скористатися пральною машиною?
— Звичайно! Думаю ти вмієш нею користуватися.
Він усміхнувся кінчиками губ, мовив:
— Та це ж як два додати два !
— Ох, щось у тебе в голові одні цифри, — мовила вона, хитро позирнувши.
— Така робота… Життя дорого коштує, потрібно все лічити.
— Та не треба філософію розводити. Немаленька, в школі добре вчилася — грошам ціну знаю.
Він у багажник машини клав речі, які брав із собою на ставок, мовив:
— О… Я оце зустрів Наталю… Не знаю, ти з нею говорила чи ні, але від мене чекає запрошення на юшку. То, коли ти звільнишся, може, й справді я зловлю кілька карасів, допоможеш зварити юшку? Смажити рибу я смажив, а от юшки варити — не доводилося.
Вона зацікавлено дивилася на нього, не запитувала де він з нею познайомився, мило усміхнулася, мовила:
— А ти молодець! Часу не гаєш, гаразд!
Він одразу повернувся у кімнату. За пару хвилин дівчина почула як працює пральна машина.
За кілька годин Настя помила посуд і поспішала додому. Валерій йшов назустріч, вона побачила на мотузці випраний одяг. Коли ж крізь діряві шкарпетки їй очі засліпило сонце, аж рот відкрила. Озирнулася до нього, — а він зник, як метелик. Їй забракло слів, щось сказати вслід: стиснувши губи, ледь стримуючи сміх, швидкою ходою пішла до бабусі.
Ольга Іванівна вже нарвала ціле відро смородини, хотіла повертатися в будинок і, помітивши онуку, запитала:
— Що там, усе зробила?
Дівчина запитала про торт та розповіла про діряві шкарпетки Валерія. Обоє переглянулися, і жінка все ж мовила:
— Боже – Боже… в кишенях носити валюту, а ходити в таких шкарпетках? Це не сміх, Насте, це комусь будуть сльози.
Тільки Настя за собою зачинила хвіртку, Ольга Іванівна вирішила Валерію зробити сюрприз. В шухляді шафи вона знайшла нові чоловічі шкарпетки і повісила їх на мотузку замість дірявих. Посміхнулась кінчиками уст, тихо мовила:
— Ану, помітить, чи й ні? Ох, не годиться інтелігенту носити діряві шкарпетки, чи то така скупість для самого себе — яке ж тоді ставлення до інших? О хо-хо... хо-хо… Комусь попадеться таке зіллячко.
Валерій, відпочивши, готувався посмажити рибу та нагадав, що потрібно зняти випрані речі. Від здивування аж озирнувся, чи за ним ніхто не спостерігає: замість дірявих шкарпеток висіли нові, теж чорного кольору.
Він, крадучись, зняв речі і пулею влетів у кімнату. У голові думок, як туману над річкою: «Невже це Настя спеціально мені такий подарунок зробила? Хто знає, а може, Наталя заходила, та я не чув? Ну не могла ж Ольга Іванівна таке вчудити? Та ні та ж з городу не виходила!».
Вечоріло… На обійсті пахло смаженою рибою… Ольга Іванівна збирала малину. Її жилясті руки, як зазвичай, працювали справно. Час підганяв: стиглі ягоди бажано зібрати вчасно, тоді й продасться дорожче.
За вікном стемніло… На кухні прибрано, лише запах від риби іще якийсь час тримався. Жінка після випитого чаю, пішла спати.
*
Позаду два дні старанної роботи Ольги Іванівни — це поповнити гаманець. В затінку за хатою стояло кілька ящиків з ягодами. Завтра зранку Настя з дівчатами має відвести посередникам. А сьогодні онука сказала, Валерій наловить риби, ніби на юшку запросив Наталю. Ну де Наталя, там, звичайно й прийде Софія — хоч різниця у віці три-сім років, але вони дружать. Можливо, цей бізнес їх і об’єднує, хто знає.
Валерій зранку рибалив йому вдалося спіймати тільки чотири карася, але для юшки було достатньо. Настя допомогла йому. Вибравши з вареної риби кістки, знову висипала в каструлю, поспіхом кидала зелень, в той же час мугикала під мелодію пісні: « А ми удвох».
Вона тут лише на кілька тижнів і знову поїде в містечко до батьків, порине в роботу. На неї там чекає хлопець, який також працює в Ощадбанку, і вони планують на Покрову одружитися. Але для бабусі й батьків це буде сюрпризом. Вона тримала цю таїну — менше знатимуть то спокійніше спатимуть.
За декілька хвилин Наталя відчинила хвіртку і, як своячка, за мить переступила поріг веранди, гукнула:
- Чую, пахне юшка, я дещо й до юшки принесла.
Враз почула, як хтось хвіртку зачинив. Помітивши біля себе Софію, здивовано, тихим голосом запитала:
— А що, він тебе теж запросив на юшку?
Софія — теж вдовиця, пишна, славна молодиця: чорні коси, сині очі. Усміхнулась мило, тихо шепоче на вухо:
— Та ні, мені пощастило: Настя запросила. Каже кавалер є гарний, щоб ми оцінили.
По селу вже пішла мова: у Ольги Іванівни є квартирант, кажуть, славний, не з простеньких, та ще й має свій Фіат. Ото й до Софії долетіла ця звістка. Минуло вже три роки, як її чоловік на мотоциклі розбився, зарано залишилась одна. Хоч і старша за Настю на сім років, але виглядає молодшою. До Насті зателефонувала, запитала, що і як? Дівчина, щоб Валерій до неї не чіплявся, як банний лист, вирішила її запросити, немов на оглядини.
За кілька хвилин на обійсті — сміх і жарти, Настя й двоє вдовиць у альтанці накрили стіл. Софія — жінка не скупа, сама любить добре поїсти, принесла — запеченого півня і пляшку самогону. Наталя ж крім пляшки вина, в пакеті принесла цукерок, з пів кіло, напевно.
На столі — хліб, овочі, сало: запах смажених яєць рознісся довкола. Валерій у захваті від побаченого, добре зголоднів, позирав на страви.
Голова гуділа від думок: «Оце так село, а кажуть, тут люди бідні. Коли я собі таке дозволяв посмакувати. В місті такі ціни, що й важко осягнути.
Ото колись замовив запечену курку — вона ж коштувала гривень сто, я її вклав за два дні. Але ж порушив ліміт, довелося цілий тиждень на овочах сидіти. А воно ж треба про завтра думати. Як то люди живуть, гроші тринькають? Воно ж потрібно щодня заощаджувати. Хоч батько й свариться, що я занадто економний, але то пусте. Добре, що сам живу, квартира двокімнатна, грошенят складаю, буду спокійно доживати».
Молодь — Ольгу Іванівну до себе за стіл запрошувала, та жінка відмовилася. Вирішила їм дати свободу, знала: жінки перевірені, поганого не дозволять, ну хіба що з квартирантом трохи будуть жартувати. Сама ж, думаючи про ту коробку з-під рошенівського торта, не могла уявити, як це він сам міг його вкласти, навіть шматочком не пригостити. Та й коли, хіба що серед ночі? Ото вже скуплюща натура. Ні-ні моя онука не дурепа, відразу розкусила. Невже з жінок котра на нього оком кине? Та ні, навряд чи, у нас сільські дівчата розумні. Хоча Наталку шкода, куди очі дивилися, коли виходила заміж? Усі ж знали що любив пиячити, але Бог забрав, не дарма кажуть : «Собаці й смерть собача» — немає чого й сумувати.
Валерій сидів поміж двох вдовиць, розгубився — яку обіймати. Чи то натура така: на дурняк алкоголь змішати, чи все ж таки жадібність — все скуштувати. Він хоч і їв, але в животі бродило. Коли ж півня ділив на шматки, Настя його підбадьорила:
— Ану покажи, якій з дівчат кращий шматок даси?
І тут же попередила:
— Я господиня, тож мене не враховуй.
Він, дивлячись на всіх, відірвав найкращий шматок — грудинку — і поклав у свою тарілку. Удовицям поклав крила, підморгнувши, мовив:
— Це вам на вдачу, щоб зі свого гнізда швидше вилетіти, собі пару знайти. Ну, а господині цього столу: два окорока — щоб не була така тонка і ніжки не боліли.
Настя заплескала в долоні й мовила;
— Ну, ти молодець! Гарно сказав! Та собі взяв грудинку, бо ближче до серця чи що?
Його обличчя розпливлося в усмішці, кліпнув очима, відкусив шматок курки, жуючи мовив:
— Ой, жінки-жінки! Вона ж м’якенька, як деякі частини тіла жінки. Кусаю — уявляю що кохану цілую. А поцілунки: як солод. І ця частина найсмачніша.
Зазирнувши на жінок, які ледь стримували сміх, продовжив:
— Це звичайно жарт. Але такої смачної курятини я ще ніколи не їв.
Він став так їсти м’ясо курки, що аж жир потік по ліктях, прицмокуючи позирав на всіх. І лише час від часу, зробивши ковток — посміхався.
*
Дівчата пішли в рознос… Софія як старша, часу не марнувала, потроху знову наливала вже самогону. А що було жінці втрачати? Хотіла пожартувати, а може, і додому б провів та й залишився хоч на одну ніч. Наталя помітила, що його очі добряче посіріли. Як поетична душа і майстриня слова, вона одразу заспівала свій щойно римований твір:
— Відбулась в селі прем’єра,
Завітав крутий Валера,
Вночі спав, хитав пружину,
Та й щодня шукав дружину.
Щоби гарна, не берізка,
Була лагідна невістка,
І для мами, і для тата,
Та й іще щоби багата.
Настя пирснула, повела очима. Бачить, що він не сприймає все, що та співає, вирішила її підтримати:
— Дівка знала він міняйлик,
А до того ще й нахабник,
Від жадоби росте пика,
Та немає дівка лиха,
Вчасно його розкусила,
Усміхається, щаслива.
Ольга Іванівна все це чула, тож було вікно відчинене. Похитала головою і про себе тихо мовила:
— Що то сільські дівчата: добряче взяли в оборот, хоча б не напоїли? А то стане хлопцю зле, візьме, ще завтра з’їде. А воно ж грошей шкода, хоча б відбув тиждень, за той, що заплатив.
Вона не знала, що там відбувалося, але через якийсь час чула сміх і знову голос Наталки:
— Городські інтелігенти
Всім дарують компліменти,
Хоч шкарпетки і діряві,
Бізнес, жаль, лише в уяві.
Обіцянки, як цяцянки,
Сільські діви теж панянки,
Як горіх здатні колоти,
Відкидають всі турботи,
Уже пляшку розливають,
Та й до біса посилають.
Жінка хитнула головою й тихо мовила:
— Та ні, дівки, він мовчить, видно добре накачали, треба йти хлопця спасати.
Вона знову почула слова — трохи збиваючись, наспівувала Наталя:
— Серце рве йому тривога,
Нехай буде вся дорога,
Рівна-рівна без підйомів,
Щоб не мав віднині втоми,
Хай цю стежку оминає,
Пил легенько припадає.
Дівчина закашлялася, але одразу продовжила:
— Змиє дощ сліди невдачі,
Ті пани, на жаль, ледачі,
Не один був такий суб’єкт,
Вибирав, щоразу об’єкт,
Де б задарма підживитись,
Згодом навіть одружитись.
Його ж морда, ой, пихата,
Не візьметься й жодна сваха,
Іти сватати до хати.
За мить біля них вже стояла Ольга Іванівна, її обличчя досить строге, але в очах доброта, злегка усміхнувшись, мовила:
— Що тут у вас так весело?
Валерій, схиливши голову на груди Софії, ледь ворочав язиком, майже по складах вимовив:
— Бабусю! Все нормально… Мені дівчата щось співають, на жаль, не можу розібрати, але мені весело.
Жінка важко перевела подих, кивнула головою до Насті й мовила:
— Ану, онучко, давай з Наталкою його забирайте, заведіть у кімнату, думаю, вже досить повеселилися. Вже усім давно пора на сідало.
Жінки взяли його під руки. Він здивовано подивився на Настю, мовив:
— Квіточко моя! Я розумію, ти соромишся зізнатися, що я тобі сподобався. Але ж це ти мої шкарпетки на мотузці замінила на новенькі.
Він хитався. Ольга Іванівна йшла за ними спостерігала, а Настя, підтримуючи його спину одразу кинула на неї погляд, нахилившись, тихо запитала:
— Бабусю, це твоїх рук справа?
Та ніби не почула її запитання, сама запитала:
— Дівчата, що він там сп’яну лепече?
А він вже розмахував руками, хотів йти сам, ледь не впав. Жінки підхопили його, вели далі, а він голосно продовжував:
— Я коли побачив оті шкарпетки, у мене аж серденько затріпотіло. Хоч вони дешевенькі, але приємно. Я тебе кохаю, от побачиш, я людина інтелігентна, чутлива, сором’язлива, але тебе навчу економити. Ти ж моя золотенька квіточка, сонячна, дорогенька.
Нарешті їм вдалося його вкласти у ліжко.
З відчиненого вікна кімнати Валерія линуло таке хропіння, ніби там хропів хряк. Дівчата мили посуд, переглядалися, з уст не зникала усмішка.
За кілька хвилин Настя зачинивши хвіртку за дівчатами, не гаючи часу, пішла до себе в кімнату, щоб уже нарешті впасти на ліжко й поспати хоч зо чотири години.
*
Зранку легкий туман висів над ставом… Сонце ледь-ледь відпускало перші промені до землі. А трохи вище, по дорозі до траси, злегка віяв прохолодний вітер. Сусід — дядько Петро, підводою везе дівчат і ящики з ягодами. Настя давно знайома з посередниками: вони забирали врожай оптом, відразу розраховувалися, і це всіх задовольняло.
Петро не гнав коня. Підвода їхала повільно, дівчата згадували минулий день, час від часу сміялися. Чоловік довгенько слухав, про що вони гомоніли, а тоді, озираючись, голосно вимовив:
— Ой, сороки! Не було б мені шістдесят років, я на одній з вас точно б одружився. І що то за особа, яку ви так осуджуєте, яку критикуєте? Невже настільки жадібний? А може, для сім’ї це добре, хтозна.
Дівчата притихли, Настя знизала плечима, долонею поправила волосся й мовила:
— Гайда, дівки, поспіваймо, до траси далеченько.
За мить Наталя тихо заспівала журливу пісню… Вітер підхоплював слова й відносив вдалину.
Тим часом… У будинку Ольги Іванівни метушня. Валерій прокинувся з головним болем. Йому здавалося, що голова як баняк на вогні — ось-ось лусне. Найменший шурхіт відбивався ударами важкого молота. Він, хитаючись, прийняв холодний душ, випив зо дві літри води — тільки тоді відчув себе трохи краще.
Побачивши, що немає нікого, він у шортах вийшов надвір і став одягати шкарпетки. Ті самі, що Ольга Іванівна потай замінила замість дірявих. Жінка якраз поверталася з городу. Почувши кроки, вона зупинилася за будинком, обіпершись на сапу. На мить визирнула — побачила, як він одягнув шкарпетки, і знову сховалася.
— О! Чиясь добра душа подарувала шкарпетки! Це, мабуть, точно Настя, хіба б стара таке вигадала. Але навіщо було забирати прані, їх можна було ще пару раз одягти. Ох, жінки-жінки, вас треба вчити і вчити, як економно жити,— доволі голосно бурмотів Валерій.
Він витягнув із криниці воду, налив у пляшку, на плече закинув рушник і пішов до ставка.
Цей день минув без пригод. Після приїзду, Настя в кімнаті, лежачи на ліжку, читала книжку. Валерій повернувся аж підвечір. Дівчині не хотілося з ним спілкуватися. Вона чула, як свистів чайник, знала, що на столі в тарілці залишилися шоколадні цукерки, але на кухню не пішла.
Вона вирішила: краще ранком скуштує ті цукерки, що принесла Наталя.
*
Під вікном співав півень… Валерій двома руками протер очі, зазирнув у вікно — надворі ледь сіріло. Та він швидко одягнувся…
За кілька хвилин його машина набирала швидкість по прямій дорозі до траси. У голові думки: «Здається, я таки Насті сподобався: хоч шкарпетки дешеві, але приємно. Потрібно трохи грошей обміняти, зайду в кафе пообідаю, а вже завтра знову піду на рибалку. Думаю, дівкам посиденьки сподобалися. А чому й не зібратися: моя риба, все останнє — їхнє. Краса — хоч у цьому молодці сільські дівчата.
Настя прокинулася трохи пізніше. Коли на кухні помітила порожню тарілку з-під цукерок, її обличчя скривилося, ніби з’їла кислицю, пробурмотіла:
— Ото ненажерливе, це ж тільки воно могло все зжерти, бабуся ж іще відпочиває.
Не гаючи часу, уже за кілька хвилин вона з дівчатами автобусом їхала в містечко. Вони домовилися заздалегідь: зароблені гроші треба ж було трохи витратити на новий одяг.
В обідню пору Валерій, обмінявши валюту, сидів за столом у кафе. Він тримав у руках меню, в голові рахував, скільки його замовлення буде коштувати. Та зненацька від голосу Насті аж здригнувся. Її голос — як постріл шампанського:
— О Боже, яка зустріч! Дівчата! Як нам пощастило! Нещодавно ми Валерія пригощали — сьогодні він нас пригощатиме.
Наталя з його рук забрала меню, мовила:
— Я не буду соромитися, ми ж свої, думаю, твоя щирість нас здивує.
Через пів години офіціант приніс заказ. По обличчю Валерія ковзнула сіра тінь. Настя помітила, рукою торкнулася чуприни й мовила:
— Ото тобі дякую, Валерочко, відведу душу, давно червоної ікри не їла.
Наталя її перебила:
— Напевно, дві порції на всіх мало, потрібно було більше замовити.
Але він, приховуючи незадоволення, вичавив із себе:
— Та я не любитель, думаю, достатньо.
Софія посунула стілець ближче до Валерія, зазирала в очі, мило усміхалася, щось шепотіла, а потім голосно мовила:
— Валерику, ти ж нам іще морозива закажи, я обожнюю.
Хлопець то червонів, то блід. Його одне втішало — що дівчата не замовили спиртного, тільки через трубочки попивали якісь коктейлі.
« І куди воно в них влазить? То були жовті, а це зелені», — думав він, тупо дивлячись у стіл; по спині гуляв холод.
Усі троє дівчат, закінчивши їсти морозиво, переглянулися. Софія і Наталя одночасно з двох сторін поцілували Валерія в щоки й щиро подякували. Настя весело мовила:
— І я щиро дякую! Ти розраховуйся, а нам потрібно до вбиральні. Ми біля машини тебе почекаємо.
Побачивши розрахунок за обід, Валерій побілів як стіна. Він і не думав, що доведеться заплатити п’ять тисяч гривень, але ж волати, що багато не буде. Вже озираючись до виходу, знервовано витирав на чолі піт, подумав: « Добряче влетів. Що сьогодні заробив, те й прогуляв. Ой дівчата-дівчата, за відпустку зовсім мене роздягнете.»
Валерій вийшов з кафе. Дівчата стояли біля його машини. Він намагався усміхнутися, але йому це майже не вдалося, заклопотано мовив:
— Ой, мої королеви, ви не поїхали? А в мене, на жаль, інші плани. Я буду в селі пізно, маю де з ким зустрітися.
— То нічого, веселим тоном мовила Софія. — наш автобус через годину, тож проблем немає. Дівчата, ходімо! Я ще хочу в біжутерію зайти.
Хлопець дівчатам збрехав — поїхав до входу місцевого продуктового базару, намагаючись ще трохи обміняти валюти.
А час летів… Валерій повернувся пізно ввечері. Помітивши в кухні світло, вирішив зайти випити чаю. У цей час Настя розмовляла по телефону. Побачивши його, одразу натиснула на кнопку відбою й мовила:
— О, привіт! Ти приїхав? Якраз тільки-но чайник закипів. Щоправда солодощів немає.
— Та я не дуже ласий за солодощами, так, інколи балуюся.
Від його брехні в дівчини піднялися брови, але за мить мовила:
— Добре, що ми сьогодні пообідали, поспілкувалися. Я на три дні зникну: на роботу викликають. Тож тобі бажаю весело провести відпустку. Бачиш, у мене щось не дуже добре виходить.
Він згадав про шкарпетки й, наливаючи в горнятко чай, мовив:
— Я тобі вдячний за шкарпетки. Хоч дешеві, але приємно.
Її очі округлилися від здивування. Вона одразу запитала:
— Це ти про що? Які шкарпетки? Іще чого не вистачало, щоб я комусь купувала шкарпетки. Може це ти про Софію, яка батькові придбала. Я тут ні до чого.
Його обличчя різко почервоніло, розгублено подивився на неї, змовчав. Він зрозумів, що вона до його шкарпеток ніяк не причіпна й, відчув незручність. Все ж сьорбаючи чай, мовив:
— То тебе не буде… Скинь мені номер телефону Софії, щоб не було сумно, хоч з нею потеревеню.
*
Світало… Високо в небі згасали останні зорі, а край неба вже світлішав, пророкуючи погожий день. Колоритні смуги час від часу витанцьовували вздовж обрію, який за мить зазолотився сонячним світлом.
По трасі швидко їхав пазик… Настя дивилася у вікно й вкотре дивувалася такому поводженню Валерія. Їй важко було прийняти людину з такими манерами. Думки мчали зі швидкістю вітру, який віяв у відчинене вікно: « Мати батьків-викладачів — і самому стояти біля базарів, міняти валюту? Ні, це ненормальне явище. Бути таким жадібним, щоб самому собі не придбати шкарпетки? Це в жодні рамки не входить! Ніби ж на вигляд нормальний… В ньому, здається дуже багато дитячого. Сприйняття світу — це добре поїсти, зробити заощадження і все? Та це ж маячня. Не думаю, що Софія навіть якщо закрутить з ним роман, то спроможна буде щось у ньому змінити. Хіба що до себе запросить на пару ночей, а пізніше скаже, що залетіла. Ой, навряд чи таким розкладом його приборкає. Хоча в неї є хватка підкорити, славна жінка, та й вони однолітки.
Раптом автобус зупинився… Вона й не помітила, як швидко приїхала в містечко. Попереду на неї чекали трудові дні.
Валерій майже всю ніч крутився у ліжку. Перед очима — шкарпетки, обличчя Наталі і Софія з пишними грудьми, через які він прокидався, ніби відчував їхній приємний запах. Міцний сон сповив його тільки під ранок. Він прокинувся від квоктання квочки, яка бігала по веранді, до себе скликаючи, маленьких курчат. Незадоволено, ледь хрипло мовив:
— Ти ба, і як вона сюди потрапила?
За кілька секунд, уже одягнений, з веранди вигнав квочку і декілька курчат. Раптом побачив кота, який чатував на малечу. Гучно плеснув у долоні — кіт одразу стрибнув за криницю і зник з поля зору.
Ольга Іванівна із сапкою в руках ішла з городу, голосно запитала:
— Що тут за крик?
Та, побачивши квочку, стала її відганяти до сараю, під причіп огороджений сіткою. Дверцята із сітки трималися на одній завісі, тому квочка з курчатами вийшла. Жінка махала сапкою і голосно казала:
— Отам, на веранді, на підвіконні, візьми інструмент. Щоб дверцята зачинити, потрібно завісу прикріпити.
Очі Валерія ледь не вилізли на лоб, а губи ображено закопилив. Він стояв і озирався довкола, ніби заціпило — ні сказати, ні запитати.
— Чого мовчиш, я потримаю дверцята, а ти принеси Чи йди потримай, я сама піду візьму.
Зніяковіло взявся за дверцята. Квочка ж, зблизька помітивши незнайому людину, стала підскакувати, дзьобати його за руку. Він скривився від болю, та тут підійшла Ольга Іванівна, взялася за завісами й бідкалася:
— Ти де виріс? Якийсь дикуватий! Чого не пішов? Чи не знаєш, як інструментом користуватися?
Його обличчя вкрилося червоними плямами, він мовив:
— Я ж попередив, що з інтелігентної сім’ї. У мене в квартирі, якщо щось трапляється, я викликаю службу. Моя справа — розрахуватися і все.
Жінка вже зачинила дверцята й важко перевела подих. В її очах проблиснула лукавинка, вона протяжно мовила:
— Слухай, інтелігент! Ти якщо намірився звідси дівчину забрати, то маєш навчитися бодай молоток та викрутку у руках тримати. У нас насправді дівчата усе вміють робити, але ж ти чоловік. Вона тебе не тільки за те буде любити, що з нею в ліжку вироблятимеш — ти, крім цього, ще й по господарству маєш дечого навчитися.
Вмить зміряла його з ніг до голови й сердито додала:
— Ніби на вид ставний чоловік… чи хлопець, не знаю як сказати краще. Лукава усмішка ковзнула по її обличчю і вона продовжила:
— Але напевно в штанях щось-таки є, раз хочеш одружитись. Та чи захоче котрась тільки за це тобі борщі варити…
Валерій ладен був крізь землю провалитися. Махнув рукою, розвернувся щоб піти, і на ходу буркнув вголос:
— Хіба мені до цього? Я мав Софії зателефонувати, а тут ця квочка, хай їй грець.
Через кілька хвилин Валерій машиною виїхав з обійстя. На мить зупинився — розмовляв по телефону. Він таки запросив Софію покататися, а потім відпочити біля ставка.
Пора обідня… Біля ставка на цупкому сірому пледі, у яскравому купальнику лежала Наталя. Почувши гуркіт мотора, вона підвелася й махнула рукою. Валерій зупинившись одразу запитав:
— Ви що домовилися?
Софія кілька раз хитнула головою й мовила:
— Та ні! А вона навіщо нам! Як кажуть третій зайвий. Хоч ти інтелігент, як кажеш, а я проста сільська вдова, та думаю ми зладнаємо. Я тебе дечого навчу, правда спочатку додому запрошу. Ось там і вирішимо все, думаю, не пошкодуєш.
Йому сподобалися її плани. Вже привітавшись з Наталею, Софія заходилася лаштувати частувати просто неба. Валерій, наче кабанчик, приліг біля смаженої курки, рукою гладив живіт і говорив:
— Дивись, Наталю, і вчись у Софії. Видно, що жінка хоче чоловіка. А ти, напевно, тільки умієш частівки співати. Правда, не пам’ятаю про що, але голос красивий, ти дзвінкоголоса.
Вони пили вино, грали в карти. Розмови, анекдоти, сміх — відпочивали до смеркання. Валерій із Софією завезли Наталю додому. І тільки потім Софія рукою торкнулася його щоки й запитала:
— Ну що, удвох потішимося з тобою?
В її будинку швидко згасло світло. То була їхня ніч — пізнання й насолоди. Мов мавку, зголоднілий цілував, пестив і сам п’янів, немов блукав, шукав тепла, її погляду під миготінням яскравих зірок.
*
Яскраве сонячне проміння крізь білі шовкові штори торкалося обличчя Валерія. Він, злегка потягнувшись, розплющив очі. В кімнаті тихо… На столі у горняті — пахуча кава. Відразу згадався сюжет казкової ночі. Думка: «А де ж Софія? «. Щойно повернувся на бік, як двері відчинилися. Вона зайшла у квітчастому халаті, блиск парчі вигравав під сонячним промінням. Його долоні вкрили обличчя, і він, немовби шепотом, мовив:
— Ти така гарна, як на початку літа квітучий сад. У нас була чудова ніч… У тебе так затишно, привітно. А запах кави навіює романтику…
Вона стояла біля вікна і просто слухала його. Кілька хвилин тиші… Він спустив ноги з ліжка і голосніше мовив:
— Тобі не в селі жити… Ти виглядаєш справжньою панянкою… А хто ти за фахом? Думаю, може, ми десь би ближче жили, частіше зустрічалися.
В її погляді — блиск спокуси… За кілька кроків була біля нього, на плечі поклала дві руки, дивлячись в очі, мовила:
— У мене, можна сказати, інтелігентна професія — я бухгалтер. П’ять років: працювала у нашій Сільраді, згодом нас об’єднали із сусіднім селом — тепер я безробітна.
— Ти у цьому вбранні виглядаєш краще за інтелігентку.
Жінка присіла на стілець, що стояв поруч з ліжком, продовжила.
— Та не сміши! Хоча у мене є мрія жити у місті, працювати в крутому колективі — моя професія якраз для цього. Та скажу відверто, ти хвалишся батьками, що ти з інтелігентної сім’ї. А сам на кого схожий? Ти б став перед дзеркалом, на себе подивився збоку, як кажуть — іншими очима. Ти думаєш, що ми не зрозуміли, що ти займаєшся обміном валюти. Хоча ми і в селі виросли, але очі добре все бачать.
Він ніби хотів виправдатися, взяв її за руку й мовив:
— Ти розумієш, я кручуся в колі таких знайомих, вже майже десять років. Придбав квартиру… З батьками спілкуюся рідко, та й вони за мною особливо не сумують. Якби потрапив у інше оточення, то, напевно, і виглядав краще, принаймні що до одягу.
Вона, дивлячись у вікно, на декілька хвилин замислилася. І згодом, повернувши до нього погляд, запитала:
— Солодка ніч була? Бачу, ти задоволений моєю гостинністю. Послухай, а якби ти, припустимо, зустрів таку, щоб погодилася провести ніч за гроші. То скільки б їй заплатив?
Він миттєво пополотнів. У його голосі приховане тремтіння:
— Як ти могла подумати? Я би з тобою так ніколи не вчинив.
Її очі наче свердлили його, вона усміхнулася кінчиками губ, хмикнула й мовила:
— Ти розумієш, у мене нині скрута, дуже потрібні гроші. То скільки ти мені можеш дати?
Він підійшов до неї, взяв за підборіддя. Його губи ніжно торкнулися її ледь сухих губ… Він заманив її у ліжко, шепотів:
— Скільки хочеш, тисячу баксів чи дві? Бо в мене при собі більше немає… Хіба що вдома, якщо погодишся приїхати до мене.
Вона вирвалася із обіймів й весело мовила:
Таким ти мені більше подобаєшся. В такому разі, пий каву, одягайся, поїдемо у містечко.
*
По дорозі в містечко, Софія поставила його перед вибором: якщо хоче й надалі з нею спілкуватися, то сьогодні має виконувати те, що вона скаже.
Вони вийшли з престижного магазину « Чоловічий одяг». Валерія не можна пізнати — Софія вклалася у виборі одягу, якраз на тисячу доларів. Він у двох руках тримав пакети… Розгублено на неї дивився, але мовчав, бо дав слово. Якщо ж хоч раз заперечить — угоду буде розірвано. Софія крутнулася, пакет із старим одягом та капцями викинула у сміттєвий бак і мовила:
— Ось тепер ми зможемо завтра і до Ольги Іванівни завітати. Настя завтра до обіду буде вдома. Тепер я її боржниця, потрібно купити вина, торт і дещо з продуктів, віддячити за те що нас познайомила. Хоча це й не надовго, але…
Він раптом завадив їй відчинити дверцята машини, тримаючи у руках пакети, злегка обійняв і мовив:
— Послухай, як б’ється моє серце…. Нічого не говори… Я розумію, ми знайомі зовсім недавно. Але ти перевернула увесь світ. Тільки не відмовляй, я по вуха закохався.
Її сонячна усмішка його зовсім підкорила і він ніжно поцілував її у губи.
*
Минав літній день…. За вікном вечоріло. Ольга Іванівна усі очі видивила. Думка, що пропав квартирант, не давала спокою. Вона вирішила: нехай навіть на ніч залишився у котроїсь із жінок, то вже час і повернутися. Жінка хвилювалася, щоб часом сільські старшокласники не обікрали та машині не завдали шкоди. Молодь часто по селі їздила на мотоциклах, збиралася біля ставка. Хлопці й дівчата гомоніли до пізньої ночі. Музика і гул підіймалися вище — це чуло все село.
Жінка вийшла за ворота, сусід саме підводою заїжджав на своє обійстя і крикнув:
— Ольго! Кого виглядаєш?
Вона підійшла трохи ближче, голосно мовила:
— Та квартиранта виглядаю… Вечоріє, а його й досі немає!
Дід підкрутив густі сиві вуса, посміхнувся й мовив:
— Так це ж діло молоде… Його машину бачив біля Софіїних воріт, вони, переді мною, повернули до неї. Ти бабко! Лягай спати, не журися. Напевно, у них свої справи, немаленькі. Саме квітці квітнути та запилюватися, себе згадай!
На обійсті Софії тихо лунала легка музика… Вони спілкувалися, планували. Валерій ловив кожне її слово, уважно слухав і майже з усім погоджувався. Ніч знову їх охопила своїм зірковим небом. А місяць уповні був свідком спокуси, неначе своїм блиском для двох додавав сили і ніжності.
Ранок … Дощ злегка накрапав, та вітерець здіймав хмари вище й згодом розпогодилося.
Ольга Іванівна годувала курей… Думки крутилися, як бджоли біля жасмину:» Ніні ж Настя приїде десь-то в обідню пору. Потрібно щось смачненьке приготувати. Ох і любить вона пельмені та чомусь все струнка, як берізка — не завадило б хоч трішки вагу набрати.
Сонце здіймалося вище. Настя, закінчивши, термінові справи на роботі, вже вдома готувала сумку і за кілька хвилин поспішала на автобус.
До автостанції далеченько, дівчина не мала настрою йти, та й боялася, що запізниться на рейсовий автобус. Але чомусь о цій порі і міського вчасно не було. Вона зазирала в телефон: котра година? Від хвилювання червоніла, топталася на місці. Нарешті автобус під’їхав на зупинку. Дівчина швидко вскочила в нього і стала біля дверей, щоб першій вийти — в надії встигнути на рейсовий.
Їй здавалося, що автобус навмисно їде, як черепаха. Очі бігали по знайомих будівлях, вривався терпець. Коли нарешті автобус зупинився біля автостанції, вона кулею вискочила з нього.
Розпашіла…. Прибігла на платформу. До автобуса залишилося кілька метрів, водій вже зачиняв двері. Вона, не звертаючи уваги на перехожих, як загублене дівчисько, голосно кричала:
— Гей! Мене забули! Почекайте!
Водій, напевно, помітив її у правому зовнішньому дзеркалі, одразу ж відчинив двері.
Рукою виправивши волосся, мовила:
— Дуже дякую! Чогось вчасно міського автобуса не було, через нього ледь не запізнилася.
Хтось із чоловіків, що стояв у проході поміж сидіннями, звичайним голосом мовив:
— Та сьогодні ж ДАІ по містечку, перевіряють кількість пасажирів… Хлопцям премія потрібна….
По салону ледь чутно тихий сміх. Вона, розвертаючись, щоб стати по ходу автобуса, на задньому сидінні помітила хлопця у військовій формі. Відразу замислилася: «А не Володимир це часом? Чи до бабусі Олесі їде? Ото буде їй радість.»
Для впевненості Настя зробила кілька кроків по салону. Вона задоволена, що в автобусі хоч і їхати стоячи, все ж було більш-менш комфортно.
Дівчина, переконавшись, що це таки її однокласник, злегка усміхнулась своїй же думці: «Напевно, іще декому буде чудовим сюрпризом. Це ж її перша любов, потрібно, щоб вони зустрілися.»
Вона в телефоні швидко натискала букви…. Нарешті, натиснула — «Відправити», в надії, що Наталя цю смс отримає і її зустріне.
Автобус із траси повернув до села… В салоні спекотно, водій не поспішав. Через хвилин десять Настя на свою смс отримала він Наталі коротку відповідь:» Добре, вже біжу.»
Неподалік від зупинки, у літньому в ромашках сарафані, Наталя помітила автобус. Її біляве волосся злегка здіймалося від вітру і знову лягало на плечі, водночас прикриваючи декольте.
Настя не поспішала до виходу — вона стояла боком, пропускаючи людей уперед. Коли ж помітила Володимира, розвернулася і голосно мовила:
— Володю! Привіт! Я така рада тебе бачити!
Він навіть не втримався — чмокнув її в щоку і мовив:
— Ти так сяєш, як раннє сонечко… Ти все кращаєш, квітнеш. Давай сумку, я допоможу. Вона вийшла з автобуса, за нею виходив Володимир. Наталя вже було зробила крок до неї, та, побачивши Володимира на якусь мить завмерла.
Голос Насті звучав досить здивовано:
— Наталю! Я тут! Ти чого стоїш? Йди до нас.
Дівчина розгубилася, до неї тільки тепер дійшло, для чого їй терміново потрібно було зустріти подругу. В її душі вогонь, ноги неначе закуті в не підйомні кайдани. По всьому тілу за мить немовби струм — здригнулася, але ноги не піддалися бажанню підійти. Вона не спромоглася зрушити з місця. Настя з хлопцем, перекинувшись кількома словами, йшли до неї. Він тримав у руках сумки, оторопів. Все ж злегка червоніючи, вичавив із себе:
— Наталочко! Оце так сюрприз! Я радий тебе бачити….
Він поставив сумки на землю і обіймаючи її, ледь тремтливим голосом прошепотів:
— Ми не бачилися три роки. Я все знаю, мовчи… Що тобі довелося пройти — для нас обох це неважливо. Я знав, що ти довіку будеш тільки моя.
Володимир відчув, як гучно б’ється її серце, ніжно відсторонив і поцілував у губи — солоні від сліз, які невпинно текли по щоках.
Настя стояла в стороні, милувалася зворушливою зустріччю, вона так розчулилася — на повіках бриніли сльози. Люди, що вийшли з автобуса, у своїх клопотах, все ж помічали, озирались. Вже якісь слова губилися вслід молодих людей. Тепер все село буде гудіти: « Сенсація! Володимир, при званні старшого лейтенанта, приїхав у село. Його зустрічала вдовиця Наталя. Ото Олеся зрадіє. Але як же сприйме старенька, що він знову буде з нею?»
Кілька хвилин лише погляди… Наталя з Володимиром йшли попереду. Настя відстала, щоб дати шанс їм поспілкуватися. Вона подумки раділа, як дитя: « Все складається на краще. Ось так і гляди — вона поїде з ним на край світу. А Софія, сумнівів майже немає — приборкає Валерія. Ця вдова зуміє це зробити.
А може, й мені зателефонувати своєму Олегу, нехай після роботи приїде своєю машиною. Можливо, вчасно познайомлю одразу з подругами й бабусею».
Її думки перебили слова Володимира:
— Насте, ти нас тут зачекай, ми всього на хвилин п’ять заскочимо до бабусі Олесі і підемо, трохи проведемо тебе.
— Ні-ні! Ніяких «проведемо», ми всі йдемо до моєї бабусі. Дзвонила Софія, вона вже має бути там.
*
Напередодні, буквально за годину, Ольга Іванівна почула мотор машини, який поступово стих. Софія, одягнена в сукню вишневого кольору, відчинила хвіртку. Жінка одразу здивувалася й подумала: « Ти ба це з ким вона приїхала?».
Та коли Валерій підійшов до хвіртки, жінка плеснула в долоні й мовила:
— Кого я бачу! Валерію, ти як нова копійка!
І вже до Софії мовила:
— Зізнайся! Це твоя школа! Молодець! Тепер він справжній інтелігент. Але кажуть: » По одежі стрічають, а по уму випроводжають».
У цю ж мить у його руці помітила торт. На голові поправила квітчасту хустину, усміхнулася й весело мовила:
— Та це ж неначе переродження людини.
Запросила до будинку:
— Заходьте! Десь-то скоро й Настя прийде, по телефону сказала, що й Наталя буде з нею. Ви, мабуть, домовлялися.
Валерій ішов у свою кімнату. Обличчя Софії сяяло сонцем, вона йшла за ним. Ольга Іванівна злегка нахилилася й прошепотіла:
— Що то наші сільські дівчата, за одну ніч можуть приворожити: українська краса з розуму зводить, здатна будь-кого підкорити…
На кухні пахло стравами. Софія Валерію подавала тарілки з їжею. Він, кваплячись, носив на стіл до альтанки. Бабуся тішилася поведінкою молодої пари, дивувалася, що то робить кохання.
За кілька хвилин на обійсті пожвавішало. Настя з Наталею та Володимиром вже з усіма віталися. Чоловіки познайомилися, вже розкладали на стіл гостинці. Раптовий дзвінок відволік Настю — телефонував Олег. Вона одразу відійшла за будинок, лише хвилина розмови — після його слів їй стало зовсім спекотно. Хлопець дуже зрадів, що нарешті познайомиться з її бабусею, про яку вона так часто розповідала. Тому відпросився з роботи і вже в дорозі, за хвилин двадцять буде в селі — адресу знає.
З машини Валерія лунала весела музика. Вдовиці вже зняли фартухи, чекали команди, щоб всі разом у альтанці займали місця. Настя, переодягнувшись у літню сукню бежевого кольору, стояла біля хвіртки і раз у раз зазирала в телефон. За мить всі почули сигнал машини — приїхав Олег.
Лише кілька слів спілкування з Настею, він підігнав машину ближче до штахетного паркану. Одягнений у білу сорочку із синім метеликом й темно-сині джинси, вже у руці ніс кошик із шампанським та солодощами.
Всі присутні здивовано дивилися на Настю. Вона ж подібна до білої троянди із золотими смужками, мило усміхалася і при всіх його поцілувала в щоку. Напруга, здивування присутніх помітно зникло. Здавалося всі видихнули з полегшення та Ольга Іванівна стала перед ними і командним голосом запитала: — То як це розуміти?
Настя її обійняла, взявши за дві руки мовила:
— Бабусю, люба! Це мій майбутній чоловік — Олег! Подробиці будуть пізніше. Хотіла згодом зробити сюрприз, та вийшло якось так, подумала — буде краще.
Альтанка виявилася трохи замалою, але всі вмостилися біля стола. Ольга Іванівна керувала всім, як колись у дитсадочку своїми сільськими хлопчиками й дівчатками. Олег розлив шампанське, руки старенької злегка трусилися, але очі пробігли по всіх, вона, ледь хвилюючись, мовила:
— Ну що, діти! Все розпочалося з інтелігента, якому я вдячна, що він з’явився в нашому селі. Він і онука стали поєднанням ваших молодих сердець. І нарешті моя улюблена Настя, знайшла свого судженого. Я хочу вас всіх привітати з початком нового життя. Нехай вас Бог благословляє на шлях, в якому, на жаль, не завжди тільки радість, а є й труднощі, які пройти вам доведеться разом.
Неподалік, раптово заспівав півень — немовби підтвердив слова господині. Всі усміхалися, пили напої, смакували страви і досить голосно гомоніли. Вечірній вітерець перехоплював якісь фрази й розносив селом новину: скоро бути весіллю, та ще й не одному.
( 2021р)
2026 р.
ID:
1068808
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.09.2026 08:28:49
© дата внесення змiн: 12.09.2026 08:28:49
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво, Ніно! 
