|
До кінця збігав осінній день… Останні сонячні промені вже сховалися за обрієм. Край неба невеликі барвисті хмари під дійством сонця на якийсь час ніби завмирали. Здавалося, вони несподівано пропадали — здалеку до них підпливали дві дощові хмари.
Автівка їхала по вапняковій дорозі, з обох сторін — зоране поле, праворуч за полем починався напівголий ліс.
Руслан, зазираючи до вікна, знервовано вимовив:
— Ото ще й небо таке, чи знову буде дощ. Ой, як же набридла волога погода та й цей різкий вітер.
Він вкотре позирнув на вказівник кількості палива. Саме в цей час, автівка кілька раз ніби чхнула і зупинилася. Його обличчя від обурення злегка почервоніло. « Оце ж треба такого, — промайнуло в голові. — Як я недогледів. Цілий тиждень збиратися, от і маю.. .Заправити забув. Хоча би був до траси доїхав, жаль. До села не піду, далеченько — та й через годину зовсім стемніє. Тепер чекай, як з моря погоди, в цю пору навряд хто поїде із села чи в село? У таку пору люди, як кури, рано лягають спати.
Сьогодні… Минуло рівно п’ять років, як він поховав дружину. Лише два роки щасливого сімейного життя, а потім прийшла біда: злоякісна пухлина молочної залози. Три роки надій і сподівань, але доля, пішла всупереч їхньому щастю. Валентина була родом з цього села, попросила поховати поряд з її батьками. Він залишився у двокімнатній квартирі один як перст. Його батьки у Молдові: проживають у злагоді з меншою сестрою, яка вже має сім’ю. А він тут — сорок кілометрів від них, можна сказати, рукою подати. Та повертатися у рідний край і не думав. У містечку невеликий бізнес — магазин з продажу побутової техніки та електроніки. Робота стала йому всім. Дружний колектив підтримував у важку годину, тому й не наважився, щось змінити. Адже дехто казав:
«Ти надійний, ми тебе не підставимо, та й ти нас не зраджуй.»
А воно і справді: вкотре задумувався: »Там де гроші завжди можна очікувати якусь підставу, тож мені, здається, повезло мати щирих друзів.»
Продавці і продавчині — це вже одружені молоді люди. Він втішався їхнім успіхам, інколи на свята, чи в когось день народження, розпивали пляшку Шампанського. Про особисте життя не задумувався, мабуть, на нього, просто не вистачало часу. Адже в торгівлі треба крутитись як білка в колесі, та й мати хист догодити клієнту, все узгодити, вчасно привезти і, врешті-решт скласти бюджетну звітність.
Руслан у відчаї, вервечкою підступали думки: « Я в полі серед сутінків, мабуть, виглядатиму, як привид. Ніде нікого, і навкруги тиша.»
Це його знервувало, і він, як завжди в такі хвилини, мав щось перекусити. Хоча ця звичка, сам знав, шкодить здоров’ю, але в той же час відразу у голові копошились думки: « Треба душу задобрити.»
Очі, як ранкове проміння, бігали по району машини, прошепотів:
— Де ж це пляшка з водою?
Нарешті відкривши бардачок, несподівано присвиснув й враз стиснув уста. Думка як оса: « Тут ніби пронісся цунамі.»
У бардачку лежали лише пусті поліетиленові пакети, серед них загубилася одна м’ятна цукерка.
Відкинувши на сидіння голову, прикривши очі, йому вдалося трохи заспокоїтись, але в голові копошився рій думок: «Треба щось робити… Щось робити… Але що?«
Раптово чомусь пригадав дружину, як колись саме в цьому районі зупинялися, ходили в ліс до джерела. Роздумуючи, що поки трохи видно, поспіхом пройшов поле і неподалік у гущавині лісу побачив жінку — вона збирала сухе гілля. Ніби вітер приніс думку: «Привітатися? Та ні! Ще налякаю. Та й вид у неї дивний, одягнута наче в лахміття — може якась блукаюча, одна з безхатченків.»
— Машко… Машко, ти далеко? — ненацька здалеку чоловічий голос відволік від думки.
Його чорні брови від подиву майже з’єдналися. Підстерегла думка:
« То вона не одна!»
Він прислухався до лісу, вмить її голос, доволі молодої жінки, луною полинув донизу лісу, здивував Руслана.
— Я тут, вже майже назбирала, спускайся донизу. Я йду за тобою.
У горлі він миттєво відчув лоскотання, несподівано для самого себе, кашлянув. Помітив, як жінка різко повернулася в його бік, напівголосно запитала:
—Ти хтось із наших, чи чужий?
Він розумів, що налякав її, тому, заперечуючи наставив дві руки, відповів голосно:
— Можливо, швидше за все, трохи знайомі, а може й ні. Не лякайтеся, я просто хочу з джерела води набрати.
— О чоловіче, яке джерело. Вже зо три роки як ні краплинки води. Ми теж тут часто брали воду, та довелося біля себе зробити криницю.
Вона сміливо підійшла до нього, у руці тримала пляшку води, мовила:
— Ось, візміть, водичка з нашої криниці, посмакуйте, вона добра.
Руслан побачив її очі — здавалося потонув у них, відчувши прилив крові до обличчя, ніби від сну прокинувся. Вона все ще тримала перед ним пляшку. Від побаченого його горіхового кольору очі округлилися, зненацька підняті брови підкреслили їх красиву форму. Він, ніби здивований, мав вигляд сполоханого, розгубленого хлопця. Це ж треба, навкруги сутінки, а її очі — ніби сонячне світло. Його збентежила краса блакитних очей, їх ніжність. У душі ніби хтось торкнувся давно забутої струни молодих років.
Він все ще не брав води, запитав тихо:
— А отой хто гукав, хто він вам?
По її обличчю ковзнула тінь, вона важко перевела подих, мовила:
— То мій чоловік. Він на вісім років старший за мене.
— Я так зрозумів, ваше ім’я Марія…
Несподівано на її віях затремтіли ледь помітні сльози. Вона всунула в його руку пляшку води, відвернулася. На ходу не гучно вимовила:
— О, так то ваша автівка на дорозі, напевно дружина чекає, щасливої дороги!
Він почув схлип:
— Ви плачете?
Вона, не обертаючись, махнула рукою, нахилилася до ряднини з гіллям.
Руслан не розумів, що з ним коїться, за мить був біля неї, мовив:
— Може, ми поговоримо? Напевно нас не так просто доля звела. Маріє, мене звати Руслан. Я з містечка, не одружений. Оце їду з цвинтаря….
Вона різко перебила його, озираючись твердим голосом мовила:
— Я вам дала воду — мене ж чоловік чекає.
— Ви з ним щасливі? Хто він?
Її розгублений вигляд видав здивування, вона іще тихіше мовила:
— Він лісник, ми чотири роки разом.
Він не хотів її відпускати, знову запитав:
— А діти є?
Опустивши очі, злегка почервоніла та все ж відповіла:
— Ні, я боюся. Він часто на підпитку, інколи, за це й піднімає на мене руку. Вибачте, мені треба йти, бо буде бешкетувати, чіплятися, як завжди, прискіпуватися за любу дрібницю.
— Марія, хоча…. Напевно, мені серед поля прийдеться переночувати, та я завтра, о цій же порі буду тут. Може ми зустрінемося, поговоримо.
Легка усмішка ковзнула по її обличчі:
— Тю, серед поля ночувати, що автівка не хоче їхати?
— Пальне закінчилося. Думаю, навряд чи хтось, у таку пору буде кудись їхати.
— Кажеш зустрітися, а часу не шкода та й чого?! Ви з містечка, а я із села, та й іще з великої сім’ї. У нас вдома сім лавок і на них по двоє сидять…
— Ого! Але то пусте, мене це не лякає. Та не викай ти на мене, хоч і заміжня, але ж бачу, ти не старша за мене. Ти місцева?
— Ні, я з Чернівецької області. Степан… Ну, мій чоловік, нам вдома будував літню кухню, от так все і склалося, позвав із собою. Пішла, бо ж батькам іще є кого годувати. Я найстарша з дітей, мати каже тут зараз принців на білому коні не буває, тож не чекай. Отак і поїхала, він ніби й нічого, але часто грубий, важко догодити, якби ж не пив, може, б змирилася.
Вона мовчала, він оглядав її з усіх сторін. Вона все ж ледь посміхнувшись, мовила:
—Ти неначе ялинку на Новий рік вибираєш, чого так дивишся на мене? Ну гаразд, я прийду о шістнадцятій годині, тільки не завтра, а після завтра.
— Гаразд, хай буде після завтра, я обов’язково приїду.
По лісу пролунав свист. Марія, заклавши в рот чотири пальці, відповіла свистом. Поспіхом на плече закинула ряднину з гіллям і спускалася в глибину лісу.
Руслан повертався до машини.
Тим часом, швидкою ходою Марія оминала дерева щоб догнати чоловіка, йшла навпростець. Він саме заходив до хатини, помітивши її ближче, чоботом сильно стукнув по дверях, сердито вимовив:
— Машко… Не доводь до гріха, де так довго вешкаєшся, сказав додому, значить йди додому.
Після слів вона почула шквал матюків та, для неї це не новина, ніби й нічого не чула, на землю скинула ношу, мовила:
— Слухай, у нас здається но-шпа закінчилася. Може б ти сів на мотоцикл та з’їздив у центр, аптека ще працює. Бо їй Богу не засну, так все тіло болить. Чи це від ноші, чи від чогось іншого.
— У тебе завжди якісь недомагання, особливо надвечір. Не знаю чи справді так болить, чи від близькості ховаєшся.
В її голосі легке тремтіння:
— Ти та це… Он там, у шухляді під рушниками,візьми гроші, та купи каністру бензину, нехай буде запас.
— Ну добре, раз так, то я собі пива куплю. Здається маю встигнути, вони ж ніби всі працюють до дев’ятнадцятої години.
Вона задоволена, ховаючи посмішку, мовила:
— Так-так, ти поспіши!
Марія все це придумала тільки заради Руслана. Знала, що в таку пору чи й від когось той чоловік дочекається допомоги. Залишившись одна, їй хотілося співати, танцювати, вона накидала на себе хустинки і раз-у-раз зазирала до дзеркала. Чомусь із уст співуче полилися слова:
— Ой мамо-мамо! Він не на білому коні, а на автівці. Ой так тріпоче моє серденько, це він – буде мій, а ти сміялася з мене. А от піду на побачення, а там що буде, те буде. Досить терпіти стусани й приниження.
Через дві години Степан переступив поріг кімнати, мовив:
— Машко! Ти знаєш, мені ще й пощастило; їхав назад, то одному чоловікові продав бензин — був би бідолашний посеред дороги ночував. Каже: “Виручай, пальне закінчилося, боюсь — вночі задубію”, то я його й пожалів. Він дав двохсотку, від здачі відмовився. Видно — багатенький, а може просто нескупий.
Марія, задоволено поглянула на нього, усміхнулася кінчиками губ, мовила:
— Молодець! Хвалю, думаю, ти ж мені ліки привіз…
— Так! Он там, у пакеті. Собі пива взяв, копченої мойви, може ти мені підтримаєш компанію, вип’єш?
— Та ні, хіба можна пити, коли пігулки приймаю.
Давно стемніло… Марія лежала на дивані, намагалася вгамувати свою збентеженість —думки про Руслана не давали їй заснути. А Степан скрутився, як рак, все ж згодом, обійнявши руками подушку, солодко спав.
*
Прохолодний ранок… Марія щось наспівуючи під ніс, на стіл поставила пательню зі смаженими яйцями й салом. Степан вже прокинувся, здивовано запитав:
— Ой, ти на диво, така весела. Може вже краще почуваєшся? Гайда біля мене приляж.
Від почутого вона здригнулася. По її обличчю мигнула сіра тінь. Боячись, тихо заперечила:
— Нехай не зараз. Тішуся, он кури – молодці! В сараї зібрала цілий десяток яєць. Так похолодало й дуже волого, може вже не будуть в лісі під кущами нестися, тому й радію.
— Ну ти, як мала дитина… Знайшла від чого радіти. Якщо не зараз, то я вип’ю пива, - сідаючи за стіл пробурмотів Степан.
Після сніданку, вони в лісі збирали сухе гілля. Степан захекавшись, ручною пилкою відпилював сухі гілки, які від негоди прилягли до землі. Ввечері обоє від важкої роботи, перекусивши хліб з ковбасою, відразу лягли спати.
Ніч забрала втому… Не світ не зоря — Марія розпалила піч, на неї поставила велику каструлю з водою. Весь час думаючи про Руслана, вона мала намір помитися у великій балії. Ніби вбивши собі в голову: «Він буде поруч, я маю пахнути свіжістю, а там, як Бог дасть. Може, й поцілує.» Заплющила очі, усміхнувшись, на мить уявила.
- Машко… Машко! – вона здригнулася від крику чоловіка. Злегка зблідла, з повік впала сльоза, думка, як буревій:» Що робити? Як відмовити?»
Її погляд бігав по кімнаті, вона ж — ніби та пташка, що хотіла втекти від шуліки.
Степан кулаком стукнув по стіні, зухвало крикнув:
— Ходи до мене в ліжко, і то швидко! Я відчуваю, що сьогодні наш день. Ти мені народиш сина!
Перед нею стояло повне відро з водою, вона ніби ненавмисно зачепила його ногою, вода різко розлилася по підлозі.
За мить він стояв у дверях, на неї обрушився шквал матюків. Різко кулаком вдарив по стіні, підхопивши чашку, що стояла на стільчику біля відра з водою, — кинув у неї. На щастя, вона встигла відхилитися й поспіхом стала ганчіркою з підлоги збирати воду. Махнувши рукою, він накинув на себе старий кожух і вийшов з хатини.
« То добре — подумки заспокоїла себе. — Це на краще.»
Степан, як завжди після таких сутичок, їхав у містечко до брата, два дні не з’являвся. Потім приїздив лагіднішим, хоча від нього, як з бочки бражки, неприємно пахло перегаром.
Та через хвилин п’ять, він повернувся, різко мовив:
— Я до брата, приїду завтра… Умієш настрій зіпсувати…
Йдучи, кинув кілька матюків, і він так гучно зачинив двері, що аж з колодки відпав гачок, який вже давно ледь тримався. Вона вже звикла до таких моментів, тож вслід тільки подивилася й тихо мовила:
— От напасть — гачок відпав… Тепер на ніч не буде чим і зачинити.
Минуло кілька годин… В кімнаті пахло м’ятою і чебрецем. Вона зазирнувши на годинник, на якому було рівно п’ятнадцята, в чому мати народила - залізла в балію. Тепла вода, пахощі трав — її злегка здурманили голову. Вона думала про Руслана, уявляла себе в його обіймах. Плескала на себе воду, вже із ковшика лила на голову — від задоволення примруживши очі, на якісь миті почувалася щасливою.
Марія завжди перед купелем зачиняється на гачок, але ж нині він й досі лежав на підлозі. Лукаво посміхнувшись, зазирнула на нього і, махнувши рукою, вирішила, що в цю пору ніхто не має порушити її спокій.
Сидячи спиною до дверей, вона не почула, як у кімнату тихо зайшов Руслан. Його миттєво окутали пахощі трав. Від побаченого він закляк на місці. Її довге, кучеряве, русяве волосся злегка покривало спину. По молодому тілу ледь помітно стікала вода. Він зробив крок вперед. Цього разу вона почула дихання і, не повертаючись мовила:
— Ти так швидко повернувся? Бач, он гачок відпав, я навіть не мала як зачинитись… Чого мовчиш? Візьми ковшик, у відрі вода тепла, полий на спину, я вже помилася, треба сполоснутися.
Поливаючи водою, він, легко торкаючись тіла, забрав її волосся, закинув наперед. За мить вона відчула ніжний дотик губ до плеча і запах парфумів — різко піднялася й повернулася до нього. Від напруги стримати почуття він стояв перед нею, як статуя, але його обличчя нагадувало стиглий гранат.
Його ніжний погляд не дав сказати й слова. Вона до нього простягнула руки, тремтливий голос зрадницьки видав її хвилювання:
— Допоможи вийти… Твої парфуми приємніші за трави.
В неї не було бажання запитувати, чому приїхав раніше і як знайшов хатину. Довгий поцілунок зняв напругу. Вона, не приховуючи пружних грудей, обняла його за шию, тихо запитала:
— Ти не боїшся…
Він не дав продовжити — перебив:
— Я не хлопчик, щоб боятися… Прийми мене такого, яким я є.
Світало… Спів півня вкотре сповіщає про ранок. Вони, знесилені від палкої близькості, не могли й поворухнутися. Марія лежала оголена, щаслива, мов квітка, що оживає під першими променями сонця. Її повіки час від часу здригалися: то заплющувалися, то знову розплющувалися. Він ніжно брав її за підборіддя й пристрасно цілував.
Вона тільки тепер зрозуміла, що вперше відчула себе справжньою жінкою. Її теплі долоні торкалися його грудей і чомусь нагадували йому ніжний дотик пелюсток квітки, які інколи в букеті торкаються обличчя.
*
Після випитого чаю, без багатослів’я — лише ніжний поцілунок на прощання, його тихий шепіт:
— Я маю їхати… Приїду завтра о шістнадцятій, вийди назустріч.
В її очах сонячне світло, на знак згоди повільно заплющила очі й мовила:
— Я прийду… Обов’язково прийду.
По небу поступово згущались хмари… Хоча вітер час від часу приносив дрібні краплі дощу, біля обрію все ж привітно світило сонце. Це її підбадьорювало. Але коли неподалік від хатини, помітила постать чоловіка, в її очах відразу з’явився смуток. Їй би втекти... Але ж Руслан не покликав, тож вихід один, — чекати завтрашнього дня.
Вона вирішила поводитися так, ніби нічого й не сталося. Заклопотано зустріла його, засипала запитаннями:
— То як там родичі? Ти хоч не змок? Там теж ще не було дощу? Ти голодний? Я зварила борщ із квасолею, як ти любиш.
Він знервовано зазирнув й поспіхом мовив:
— Щось ти занадто збуджена… Так хвилюєшся, ніби мене тиждень вдома не було. Може скучила…
Вона поцілувала його в щоку і, злегка відвернувшись мовила:
— Звичайно… одній таки трохи сумно, та й страшнувато було ночувати. Ти пішов, а отой клятий гачок вилетів — майже пів ночі не спала. Тож тішуся, що повернувся. Сьогодні відісплюся, а якщо не задощить, завтра підемо по дрова. Час летить, треба збирати, хто знає яка ця зима буде — м’яка чи сувора.
Після випитого вина, яке Степан привіз із містечка, вони їли борщ. Він витер із чола піт, вимовив:
— Смачний борщ… Я ж оселедці привіз, ти завтра потушкуй картоплі із сушеними грибами. Щось мене так розморило, лягаю спати…
Після цих слів, ввона поцілувала його в щоку й мовила:
— От і добре, відпочивай. Завтра до роботи.
Із самого ранку Марія поралася на кухні. Прокинувшись, чоловік помітив на столі картоплю з грибами, посміхнувся й мовив:
— Дивина… Ти ба, всі мої забаганки виконуєш, то, може, сьогодні в ліжку не відмовиш?
Вона хитро глянула на нього з-під лоба й мовила співучим голосом:
— Ми жінки, не завжди є такі дні, щоб приймати чоловіків.
Він пробурмотів під ніс:
— Знову пуста…
І не переодягнувшись, у самій білизні присів за стіл.
Буквально через години три, коли вони збирали в лісі гілля – Степан, дивився, як вона справно його складає, весело мовив:
— Ой, щось не помічаю твою слабкість — як білка крутишся.
Вона, поправивши хустку, очима ковзнула по його обличчю мовила:
— Ти не журися, я молода, здорова, у нас все буде добре. Я народжу тобі сина, на все свій час.
Сама ж відразу прикусила язика — подумки, за брехню. У Бога попросила пробачення.
Надвечір пустився дощ, в хаті пахло м’ятою. Сьорбавши з чашки чай, вона зазираючи до вікна, думала про Руслана. В них була домовленість: якщо буде дощ — він не приїде.
Степан так дивився на дружину, ніби намагався в ній знайти щось нове, і мовив:
— Я так зрозумів, ти спатимеш на дивані. Щось я сьогодні так натягався дров, що аж млість бере, тож ляжу спати. А ти завтра, як зранку не дощитиме, рубані, вкриті брезентом, поскладай. Осінь — непередбачувана пора року, може й надовго задощить. Марія на згоду кивнула головою. Помивши посуд, готувалася до сну.
*
За вікном ледь світало…
— Машко… Машко! Ти де?
Від гучного голосу чоловіка Марія аж здригнулася. Різко встала з дивана, стала поруч із ліжком, сонним голосом запитала.
— Тобі щось наснилося? Чого кричиш?
— Щось мене морозить… Ти картоплю з нашими грибами тушкувала?
— Ну звичайно, де б інші взяла? Ти ж їх сам збирав, сам подрібнив і сушив. До чого тут гриби, може, ти промерз, від того й трусить…
— Я ранком бачив, ти тільки чай пила. Почекай, але ж ти її куштувала чи ні?
— Ти ж знаєш, я грибів не люблю, але картоплю, звичайно, смакувала. Здається не пересолила.
Раптом тремтячою рукою він узяв її за руку й благально мовив:
— Мені зле… Уже нудить. Ти переодягайся і йди до Павловських на переїзд. У них є машина, нехай мене в лікарню завезуть, бо щось і серце колотиться як у зайця.
Вечоріло… Марія сиділа біля реанімації. Лікарі і медсестри то заходили у відділення, то виходили з нього. Вона більше не запитувала, як почувається чоловік. Розуміла: його життя трималося на волосині, адже її попередили, що в нього цироз печінки, та й ще не відомо від чого отруєння.
*
Тим часом Руслан, вкотре позирнувши на годинник, і на стежку, якою щоразу приходила Марія, спустився до хатини. На дверях висів масивний залізний замок. « Що коїться? Де вони пропали?» — подумки запитував себе. З пів години побродивши по лісу, вже з ліхтариком покидав ліс і вирішив повернутися додому. Хоч у думках і підкралася тривога: « Може, з Марією, не дай Боже, щось сталося? Вона була в ліжку така гаряча. Та де ж її шукати? Я ж бовдур, навіть її прізвища не знаю».
Надворі довга ніч: в собі ховала тривогу. Та вже зо дві години тиші, тиснули на голову Марії. Лише годинник, який висів над вхідними дверима, чутно відраховув хвилини, на ньому третя година. Зненацька за дверима реанімації почула шурхіт. За мить двері гучно відчинилися. Лікар, років сорока п’яти, у руках тримав папери і, дивлячись поверх окулярів, мовив:
— На жаль, новини невтішні. Боюся вам треба взяти себе в руки й готуватися до гіршого. В нього алергія на препарати, потрібні ліки.
Він подав їй рецепт і мовив:
— Бажано ввести сьогодні… У вас є телефон?
Вона розгублено похитала головою і, важко перевівши подих, мовила:
— Але номер Миколи, його брата, пам’ятаю.
— Це вже добре!- поспіхом мовив лікар, дав їй свій телефон.
Кілька секунд… Хвилин напруги, нарешті у слухавці почула чоловічий голос. Від напруження злегка зблідла, лікар це помітив, взяв телефон, відійшов убік. Вона не чула розмови, від перевтоми злегка крутилася голова. Але після розмови лікар сказав, що через хвилин двадцять брат буде в лікарні. Він рецепт передав у цілодобову аптеку, тож Микола одразу привезе ліки.
Після приїзду Миколи минуло зо дві години. Марія тримала в руках чашку з чаєм, щойно налитим із привезеного ним термоса. Він дивився на неї зі співчуттям, все ж наважився сказати:
— Потрібні гроші… Ти маєш розуміти: десять чи двадцять відсотків на одужання, що каже лікар, — це занадто мало. Він уже плутає слова, лежить як колода, каже, сам винен, бо гриби ж тільки він збирав. Це доля… Ти така молода, тож іще знайдеш собі … Розумію, важко, тримайся.
Вони на кілька хвилин покинули приміщення, надворі біля відділення обговорили подальші дії. Микола мав забрати курей, щоб мати гроші, на базарі оптом продати курей. У нього там були знайомі, тож фінансово буде краще. Але попереду на них чекало важке випробування.
*
А час летів… Микола підійшовши до огорожі будівлі, під хвірткою помітив пляшку з водою, подумав: « О так поспішали, що навіть пляшку води із собою не взяли.» Відкинув її убік.
У хатині взяв деякі речі, у скляній банці у схованці, де вказав Степан, знайшов гроші. Полегшено перевів подих, промимрив:
— Добре хоч не всі пропив… Казав же йому, часто балуєшся з пивом… Ох Степане-Степане.
Микола тільки під вечір повернувся в лікарню. Від дружини для Марії привіз пару бутербродів та дві котлети, мовив:
— Перекуси, ти вже дві доби під дверима.
І витягнувши з пакета пляшку з водою, продовжив:
— Це я з криниці свіжої набрав. Ви так поспішали, що навіть воду біля хвіртки забули.
В її очах на мить з’явилося сонячне світло, опустивши голову, мовила:
— Дякую… Дуже дякую.
Вона зрозуміла, що Руслан там був і вірить, що він знову прийде. Серце билося жвавіше. Не могла зрозуміти, що в душі коїться. Бажання виплакатися за прожиті роки і потай тішитися: » Я йому потрібна».
Наступна ніч… Принесла темінь, страшну звістку… Степан покинув цей світ.
Микола, ніби відчував, залишився з Марією. О четвертій годині тіло перевезли до моргу. Микола першим порушив розмову про поховання. Він завірив її, що оскільки вони обоє приписані в його квартирі, тож і ховатимуть звідти. Вона не заперечувала. Він одразу, дивлячись у її заплакані очі, мовив:
— Ось візьми папери, оформи для виписки. Відбудемо дев’ять днів і, ти маєш покинути ту халупу. Там буде жити новий лісничий.
Через пару годин Марія з Миколою переступили поріг хатини. Їй потрібно було довести себе до ладу, переодягнутися. Микола приліг на ліжко відпочити, за кілька хвилин заснув.
Через дві години вона заклала все ще вологе волосся під теплу темно-сірого кольору шапочку, голосно звернулася до Миколи:
— Я вже готова, можемо їхати!
Вона віддала йому папери на виписку. Сама ж у другій руці, стиснувши в кулак, приховала записку для Руслана. У ній кілька слів: » Степан помер. Подробиці при зустрічі, появлюся через два дні.»
Микола, взявши сумку з овочами, йшов до машини. Поклавши ключ від замка в надійне місце, вона знову під хвірткою залишила пляшку з водою, а під гумкою для волосся приховала записку. І вже жвавіше йшла за Миколою. Її серце тремтіло від хвилювання і надії: він обов’язково має прийти.
Зачинивши двері машини, Микола завів мотор, колеса кілька разів ковзали по рудій траві, все ж успішно вдалося виїхати на дорогу. Марія, озираючись назад, заплакала. Вона плакала від того, що Степан вже не буде з неї знущатися, як колись. Не буде заставляти мити йому ноги та кричати озвірілим голосом» — Машко… Машко, де ти ходиш,бісова душа?!»
Микола помітивши сльози, мовив:
- Так-так! Озирнися іще раз, погода кепська, чи ще й приїдеш сюди …
Вона і справді озирнулася, водночас заперечила:
— Я на автобусі до траси, а там пройдуся, залишилися деякі речі, їх обов’язково потрібно забрати.
Та тут же ніби помітила машину Руслана, обернулася іще один раз.
Марія долонями закрила обличчя, по щоках невпинно текли сльози. Микола дав їй хустинку, мовив:
- Ото жіноча слабкість… Візьми, бо ми тут удвох потонемо у твоїх сльозах.
У голові копошаться думки: ні, не від смутку, не від втрати плакала — плакала від радості. За ними і справді їхала машина, вона помітила номер — це була машина Руслана.
Коли Микола зупинив машину біля триповерхового будинку, Руслан зупинився на обочині дороги. Він спостерігав, що буде далі відбуватися.
Марія вже стояла біля машини, коли Микола із багажника витягнув сумку, мовив:
— Ну… Ти ту неважку сама донесеш, не спіши підіймайся на другий поверх, квартира вісім.
Вона не помітила, коли Руслан вийшов з машини, він за мить стояв поруч, тихо запитав:
— Ми коли зустрінемося?
Від несподіванки, в її очах спалахнув вогонь обурення, на мить завмерла. Та помітивши, що Микола зник у під’їзді, лагідно мовила:
— Ти біля хвіртки знайдеш пляшку води із запискою, я там все написала… Вона різко поспішила в під’їзд.
Три дні поспіль дощило… Позаду похорон, Марія ніби тягар скинула з плечей. Вона бачила машину Руслана, яка супроводжувала похорон до самого цвинтаря. Це її тільки підтримувало. Хоч і плакала, та вона відчувала душевний спокій, знала, що хоч на чужині, та не покинута.
Надворі помірно сонячний день. Легкий перший морозець залишив на деревах і кущах срібний іній як прикрасу для сміливості рішучих дій.
Позаду плаксиві дні осені, як і найважчі випробування долі. Марія прощалася з Миколою та його дружиною, дякувала за допомогу, за гостинність. Вона їм повідомила, що знайшла роботу в будівельному офісі, їй у гуртожитку дали кімнату, що на неї в машині чекають нові друзі. І тут же ніби у визначений час всі почули сигнал з машини, яка під’їжджала до будинку.
Їй назустріч вийшла молода дівчина, злегка посміхнувшись кінчиками губ, мовила:
— А я вже думала, що ми запізнилися.
Підхопивши невелику сумку, додала:
— Дякуємо за все. Бувайте здорові.
За кілька кроків Марія намагалася забрати сумку, але ця молода дівчина Леся працювала в бухгалтерії, всі новини знала наперед. Вона ледь нахилившись, мовила:
— Руслан сказав, тебе треба берегти, як зіницю ока. Він нарешті вирішив одружитися і бавити своїх дітей.
*
Машина дала задній хід і, виїхавши на дорогу, набрала швидкість. Щасливий Руслан, не соромлячись дівчини, в губи поцілував Марію. Її сонячні очі з ніжністю і любов’ю дивилися на нього.
Зненацька голос дівчини змусив обох на неї звернути увагу, вона голосно мовила:
— Ой-йой, подивіться, в небі зграя диких гусей, напевно згуртувалися, летять у вирій.
Руслан, ледь усміхнувшись, підтримав розмову:
— Мабуть у вирій, та вони ж мають навесні повернутися.
Марія, залишаючись одна кілька днів поспіль, вечорами згадувала батьків. А тепер чомусь себе порівняла з птахами, що вона теж змінює місце проживання. Але ж має надію не на якийсь час, а на довгий, нехай і важкий для початку, але шлях, який пройде з піднятою головою, сподіваючись на справжнє кохання, щоб довіку любити і цінувати один одного.
До неї немов метеликом підлетіла думка:» Мамо, мені тепер не соромно буде приїхати з чоловіком, який мене зробив щасливою, ставиться як справжній друг, на якого завжди можна покластися.»
Вона раптом злегка торкнулася його плеча, запитала:
— Руслане, а ми поїдемо до моїх батьків?
Він здивувався, мило усміхнувшись, відповів:
— Ото дивина, що за запитання? Звичайно поїдемо і не тільки. Ми їх спочатку запросимо на наше весілля. Родина має знати і відчувати єдність за весільним столом.
На її віях бринять сльози, які вона намагається стримати. Він різко зупинив машину, обійняв її і мовив:
— Кохана , у нас все добре, ти тільки вір мені, повір у нашу долю, і у нас все буде добре.
За мить у віконне скло машини різко затарабанив дощ. Він немовби пророкував щедрість, теплу зустріч із друзями в офісі й привітання з нагоди заручин. Леся, любуючись відносинами пари, все ж помітила його й мовила:
— Кажуть дощ — це на щастя! Тіштеся голубки…тіштеся, але нам пора з’явитися в офісі. На вас там чекає сюрприз.
Машина повільно зрушила з місця, а дощ мов намагався змити сліди, ніби змивав всі прикрощі, що довелося прожити Марії. Його шурхіт згодом стих і, перейшовши у мелодійний, ніби у такт вальсу, запрошував до світлих мрій і кращих сподівань.
2026 р
ID:
1063955
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.06.2026 13:43:21
© дата внесення змiн: 11.06.2026 18:48:41
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарний твір, Ніно! Дякую! 
дуже гарна розповідь і все треба пережити, щоб ковтнути ковток щастя. З під вашого пера майстра, красива вийшла історія кохання .БРАВО!
Набідувалася Машка, тож хоч тепер зустріла своє щастя! 
