Ця весна плаче в небі зорями,
Ні, так душі летять до Вічності,
Які йшли по дорогах з долею,
Перетнулися десь з трагічністю.
Почекай мене, доле-доленько,
На мить в щасті забутись хочу я,
Бо життя перейти не полечком,
Коли щастя до серця проситься.
Де ж були ті дороги сходжені,
Що шукали вони все по світу,
Білим снігом геть запорошені,
Чи в покосах тих посеред літа.
Не обіймеш мене ти, доленько,
Так немов би між нами стіна,
Квітнеш маком ти серед полечка,
Розлучила назавжди війна...
Галина Грицина.
