Лиш сьома ранку… вона присіла за фортепіано. Тендітні пальці ніжно торкалися клавіш. Звучання музики знову надихало. Треба триматися, не проявляти млявість, слабкість. Хоч за вікном різкий вітер розгулявся… так зухвало. Розгойдував вишню молоду, квітучу. Вона ж подібна їй, в собі ховала душевну смуту. Це ж минув нині - буремний, неспокійний рік... Сльози повільно котилися з повік. Душа волає: її коханий безвісти пропав… Тоді, як на війну йшов - повернутись обіцяв. В небі докупи чорні хмари збирались, а їх серця, все ж на краще сподівались. В його очах блиск віри і надії… А їй ночами не давали спати мрії. Скоро повернеться, закінчиться війна… Вона ж пригорнеться, як рання весна. В обіймах двом: закон природи - тепліше жити. Тут й на ромашках не потрібно ворожити. Стрічати ранки: ловити чаруючі пахощі кави… Тепер гойдаючись, немов про щось шептали фіранки, не окрилювали й білі хмари. У піднебессі - навіть на миті… Бо по склі краплі дощові, були вітром безжально розмиті. Як її сльози, що безмірно лилися по щоках… Не спромоглася їх вкотре зупинити і в думках. На склі вікна вітрисько клеїв пелюстки… Хай у негоду б повернувся, помила б берці, чи чобітки. Свого коханого зустріла б і пригорнула залюбки. Нехай би навіть до нитки промокли удвох… І босоніж під ногами відчували теплий мох. Як у роки, авжеж тоді квітла юнь і спів пташиний прославляв мирні ранки… А він же досить веселий, щораз виконував всі забаганки. Ніс на руках і знімав солод з вишневих губ. Вона ж у відповідь, долонею чола торкалася, пальці куйовдили русявий кучерявий чуб.
За мить, зненацька: увірвався сирени гул… Тремтіли пальці, фортепіано видало гучніший звук. О, як їй хочеться - навічно заглушити! Щоб, як у минулому, в темпі музики плекати спокій, кохати і все спланувавши, просто жити!
Не зупинялась, клавіш тремтіння не вгамувати, як і сердечний біль… Душа в неволі, десь глибоко всередині знов відчувала загрозу відусіль.
То не гроза: здаля гриміло - музика стихла, сльоза текла, думка притихла. Та враз запала клавіша, немовби дзижчання бджілки - нота “соль”... Наче пігулка для збудженого серця - вчасно підібраний пароль. Спинися! Досить журбу тримати у очах… Ти ще жива, тож віджени за небокрай сумління, зневіру, страх! В музичній композиції погаси думи: хижі, зміїні… Не загуби довір’я, збережи надію! Його сердечний звук ти пам’ятаєш… І усі звички добре знаєш. Як обіцяв - повернеться, як сонце зранку… Ти подаруєш йому вишиванку. Що спромоглася вишити власноруч… Тож нині в музиці, ледь веселіший, свій настрій озвуч. Затихне за вікном негода і принесе радість чиста блакить… Їм нагадає, як у прожитому часі - немов дві річки воєдино злились. Хоч від розпуки, щодень. щоніч, до болю серденько щемить.
Підніми голову! Уважно подивися вдаль… Ти сильна жінка - спроможна побороти печаль! Висохнуть... гіркі сльози, фортепіано подарує лагідний звук… А за плечима немов його слова:
- Ти тільки віри не втрачай, я повернусь!
12.05.26 р
Дуже щемний і такий хвилюючий твір. В римованій прозі вельми зворушливо і майстерно передали настрій героїні, її почуття, палке бажання кохати і віру, що коханий повернеться. Скільки зараз ще таких аналогічних ситуацій принесла клята війна
Дякую, Ніночко, за чудовий, хоча дуже сумний твір.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
- Ти тільки віри не втрачай, я повернусь! 
мелодійно, образно! 
