Всього на всіх не вистачить – усіх багато, а всього мало.
Старовинний жарт
А бодай би воно все згоріло, прокляття їм усім, прокляття, прокляття, прокляття!.. Тупо сидіти і писати це. Всі 119 годин, всі 119 годин, що мені залишилися, поки вони не прийдуть по мене... Господи, Господи, Господи. Сидіти і не рухатись, тупо сидіти і не рухатись. Тому що все марно. Ось він, синій конверт. «Мені дуже шкода, – сказав бос. – Повірте, я щиро жалкую». Я не одразу зрозумів, що сталося. Я чекав і боявся цього – я непоганий, навіть дуже непоганий спеціаліст, хоча й не отримував заохочень вже майже місяць, – але я не одразу зрозумів, що сталося. Коли він простяг мені конверт, я відштовхнув його руку. Підійшов кадровик і спритно запхав конверт у внутрішню кишеню мого піджака. Вони щось говорили мені, а я намагався відповісти. «Ні, вам нема чого повертатися до офісу – з сьогоднішнього дня ви абсолютно вільні. Щиро бажаю вам удачі». Бос потряс мені руку, бос поплескав мене по плечу. «Все буде добре, я певен. У вас у запасі цілий тиждень, і ви обов'язково викрутитеся». Він реготнув. Кадровик відводив очі й шурхотів паперами, як щур. Я сказав йому: «Щур. Щур!» Він продовжував перебирати папери, тільки нижче нахилив голову. «А ти, – я повернувся до боса, – ти…» – «Випийте води, пане Домбровський.» – «Ти свиня!!! – верескнув я, тоді як щур припинив своє паперове шарудіння і почав делікатно підштовхувати мене до дверей. – Жирна тупа свиня! Щоб ти здох». «Ну-ну, – сказав бос, – ваша реакція зрозуміла. Заспокойтеся. Всього вам доброго». Я стукнув по дверях, що зачинилися, кулаком, проридав якусь безсилу образу у широке обличчя охоронця, який неквапливо наближався до мене, а тоді, увесь сіпаючись, попрямував до виходу. Там на мене вже чекали. «Пройдімо, шановний, – сказала жінка у сірому. – Це недовго».
Вчора принесли «альтернативний набір». Дівчина в червоних шортиках та хлопець у сітчастій майці вручили мені коробку із зображенням вангогівських соняхів. Молоді люди усміхалися. Вони були схожі на сектантів, на дрібних бродячих коммі, що намагаються втюхати вам якусь безглузду машинку для полірування коров'ячих рогів. «Наша фірма дарує вам шанс, – це воркувала дівчина. – Тисячі людей по всьому світу відкривають у собі несподівані таланти. Можливо, ви – один із таких щасливців. У коробці ви знайдете ... » Сволота! Паскудна, смердюча св олота я не збираюся відкривати вашу смердючу коробку, я не збираюся ставати Ван Гогом, покидьки!
Боже мій, які покидьки!!
Місяць тому синій конверт вручили Ларсену. Він зник у обідню перерву, і всім було ясно, що це означає. Та наступного ранку Ларсен повернувся. Незрозуміло, як він оминув охорону, –можливо, переліз через стіну біля складів і протиснувся у вікно жіночого туалету. Він сидів на своєму звичайному місці, поклавши руки на стіл, і пильно вдивлявся у монітор відключеного комп'ютера. За його спиною стояла молоденька пухкенька білявка. Вона жалібно шморгала носом і озиралася на всі боки, наче шукаючи допомоги, але співробітники уникали її погляду. Нарешті увійшов секретар і, м'яко відсторонивши білявку, зупинився перед Ларсеном. «Пане Ларсен, я змушений нагадати вам, що ви скорочені. Наша фірма, на жаль, більше не потребує ваших послуг». Ларсен мовчав. «Прошу вас, – секретар зробив жест рукою, ніби запрошував Ларсена сісти в автомобіль, – не затримуйте нас. Ви забираєте час! Дозвольте цій дівчині зайняти її робоче місце». Ларсен відірвався від комп'ютера і повільно повернув голову. – «Її робоче місце? Ось цієї?.. — він вимовив нецензурне слово, і дівчина, що ковтала сльози, голосно й басисто заревіла, ніби дочекалася нарешті дозволу. – Я пропрацював на цьому місці вісімнадцять років, а тепер маю віддати його директорській підстилці?!» Він схопив зі столу комп'ютер і з любострасним стогоном шваркнув ним об підлогу. Секретар утік. Білявка ридала, відступивши на безпечну відстань. Ларсен продовжував сидіти за столом. «Пане Ларсен! – прогримів бос (він з'явився у супроводі трьох охоронців; секретар визирав з-за його плеча). – Нагадую вам, що ви скорочені. Будьте ласкаві, негайно залишіть територію фірми і ніколи тут більше не з'являйтеся». Ларсен вишкірився. «Ви, – продовжував бос, – вкрай нераціонально використовуєте надані вам законом сім днів, і я повідомлю про це координаційний центр задля скорочення відведеного вам терміну. Забирайтеся геть!» Всі очікували, що Ларсен чинитиме опір, але він не опирався.
Втомився писати… Заснути б... Потрібно прийняти дві пігулки снодійного. Більше не дозволяється, вони стежать.
Відчуваючи гостру потребу в русі, спустився надвір. У кімнаті не зробити й трьох кроків. Я вийшов після десятої ранку, в цей час вже не так людно. Швидкісні платформи для держслужбовців по обидва боки тротуару були майже порожні. Я читав, що за старих часів тротуаром називалося відведене для пішоходів узбіччя дороги; середину вулиці займала «проїжджа частина». Тепер автомобілі рідкість. Автотраси ще збереглися в Австралії, Африці, Латинській Америці – в тих районах, де ще не так жорстко заощаджують простір; втім, пустель вже майже не залишилося.
Кілька разів мене штовхнули, я теж штовхався і наступав комусь на п'яти. Ніхто не звертав уваги на такі дрібні незручності. Звісно ж, це все від перенаселення – про це свідчить навіть сучасна архітектура, з якої практичн зникли одноповерхові будівлі та міські площі. Подумати тільки, колись населення нашої планети не перевищувало якихось жалюгідних десяти мільярдів!.. Опинившись у незнайомому місці, людина ризикувала заблукати! Господи, книги про першопроходців, про безлюдні острови!..
Угорі наді мною весь час чулося важке гудіння повітряних автівок, наче то роїлися гігантські механічні бджоли. Справа й зліва височіли стіни хмарочосів, і я йшов ніби по дну затопленої натовпом ущелини, а коли задирав голову, бачив небо в клітинку: над шляхом виднілася сітка, що мала захистити пішоходів від падіння уламків (у великих містах повітряні автотрощі траплялися доволі часто). Хлопчисько у червонім волонтерськім кепі мало не збив мене з ніг: «Дядечку, пожертвуйте бонус!» Я не відповів, і він, скорчивши пику, щось проверещав, як підстрелений заєць. Благодійність!.. Щоб їм здохнути, сама показуха. Кому вони допомогли своєю благодійністю? І дітей ще підключають, покидьки.
Біля пам'ятника Мальтусу я зупинився витерти обличчя та шию хусткою; руки дрібно тремтіли. На що витратити час, який мені залишився? Скачки? Сафарі? Гладіаторські бої? Обід із зіркою? Вечеря з гейшею? Картка безробітного відчиняла майже будь-які двері. Це, подумав я, щось на зразок останнього бажання. Хлопець із казки Андерсена попросив викурити чарівну люльку, а хлопець із іншої казки – прив'язати його до чарівного стовпа. Постоявши, я безцільно рушив далі.
Непогано було би вмерти просто на вулиці. Хоч би гроза почалася і блискавка вдарила просто в тім’я – обставити їх усіх, обскакати!.. Або підірвати це чортове місто, країну, планету. Але вони вживили пристрій спостереження. І ампулу. На порушника чекають параліч і смерть; ходять чутки, ніби вміст ампули викликає нестерпний біль – це, мовляв, та сама «пекельна водиця», яку впорскують злочинцям. Евтанатологи заперечують це, а перевіряти нікому не хочеться.
Так, усі наші біди від перенаселення. Людей – як піску. Скільки з них таких, як я? Вони не видають себе. Про скорочених пишуть романи, знімають фільми, це улюблена тема телевізійних шоу, але згадувати про скорочення у повсякденних розмовах не прийнято, як не прийнято поширюватися про роботу та функції деяких органів нашого тіла. Я подумав – цікаво, якщо я зараз зупинюся і почну кричати, що я скорочений!! – пристрій спрацює? Які в них у всіх зробляться обличчя!.. Рух був одностороннім, і я бачив лише потилиці та спини. Барани! Деякі скорочені у тихому розпачі блукають вулицями і марять видінням чудесного випадку: ось в одному з цих незліченних агентств, магазинів, салонів, банків, кафе, ахнувши, помирає від розриву серця людина, і чиясь рука – воістину рука самої Фортуни! – вивішує на двері магічну табличку: «ТЕРМІНОВО ПОТРІБЕН РОБІТНИК». Зізнаюся, я й сам чекав на такий випадок.
Поневіряння містом відібрали півдня. Відпочив на лаві під штучною магнолією. Був у японському ресторані, але пішов, не дочекавшись офіціанта із замовленим блюдом; поїв у піцерії. Дивився у кінотеатрі фільм під назвою «Скорочені». Головний герой, втративши престижну роботу через підступи плюгавця заступника, закоханого в його наречену, здійснює серію інтелектуальних і фізичних подвигів, позбавляється датчика і ховається на руїнах пентагонського бомбосховища. Банда скороченців громить арсенали та магазини. Поліціянти знищують їх вогнеметами. Герою вдається вижити. Його кохана викриває інтригу заступника, і героя поновлюють на посаді. Але його нареченій вручають синій конверт. Сім днів закохані проводять разом, а потім герой розпанахує собі вени. Кінець. Збоку від мене дві жінки зворушено схлипували. Я дивився на екран і намагався вгадати, котрі з акторів «безсмертні» – у прилизаного красунчика, що зіграв головну роль, напевно, довічний імунітет.
Увечері зайшов у бар із наміром нажлуктитися до непритомності, але після другої порції датчик почав пульсувати. Повернувся додому і ліг спати, проковтнувши дві пігулки снодійного.
О шостій ранку мене розбудив дзвінок у двері. Кілька секунд я розмірковував, чи варто взагалі відчиняти, потім відчинив. На порозі стояв якийсь підтоптаний типок у дорогому костюмі та кричущій краватці. Хто він такий? Він по справі. Йому все відомо, і він прийшов запропонувати мені дещо абсолютно екстраординарне. Є одне приголомшливе місце. Яке місце? Абсолютно приголомшливе місце – антична розкіш, казки Шахерезади – дістанемося швидше, ніж за півдня; по дорозі заскочимо до одного крутезного юриста і без зайвої тяганини оформимо папери – заповіт; слово честі, я повинен зацінити, як мені пощастило – три розкішні, незабутні ночі в обіймах гурій та херувимів за жалюгідну однокімнатну халабуду; до того ж, як він розуміє, мені і так все одно, кому вона відійде, то чому б не скористатися і т.д. Я б спустив його зі сходів, якби не ампула. І як вони пронюхують, стерв'ятники? Після суб'єкта з'явилися якісь сектанти проповідувати кінець світу та Небесну Переатестацію. Недбалі грішники, подібні до лінивого раба з притчі про таланти, будуть випробувані і скорочені на віки віків. Не стримався і плюнув в одного з них.
Вдень знову ходив вулицями. Поїв у ресторані; зайшов у нічний клуб. Картка безробітного справила враження на охоронця – він переговорив із господарем, і той вийшов особисто потиснути мені руку. Я розчулився і вже відкрив рота спитати, чи немає в них випадково вакансії прибиральника, але вчасно взяв себе до рук. Пив безалкогольний джин. (Л@йно.) Пригостив стриптизерку, що сподобалася, коктейлем і запитав, чи часто їх скорочують. Пішов додому, відмовившись від інтиму.
Вночі не міг спати – згадував очікування у відділі скорочень та жінку в мішкуватому сірому костюмі, – звісно, у них у всіх такий одяг, щоб можна було непомітно носити зброю. Вона запитала, чи прочитав я повідомлення. Я витяг з кишені прим'ятий конверт і розгорнув папірець: «Шановний пане Домбровський! З жалем повідомляємо Вам, що обсяг і якість виконуваної Вами роботи не відповідають нинішнім стандартам і…» Далі мені наказувалося пройти чіпізацію та обміняти всі наявні бонуси на картку безробітного. Мені надавалася семиденна оплачувана за розрядом 7/16 відпустка та сприяння в оволодінні основами нової професії. «Ви можете, – пояснила жінка в сірому, – запатентувати якийсь винахід або внести раціоналізаторську пропозицію. Або, наприклад, написати невелике оповідання. Вашу роботу оцінить спецбот, і якщо ви наберете необхідну кількість балів, вам нададуть учнівський (нульовий) розряд і нове робоче місце. В іншому випадку…» «В іншому випадку, згідно з рішенням координаційного центру СВ 216/42, після закінчення семиденного терміну з моменту отримання Вами даного повідомлення настане повне і незворотне скорочення…» Яка мерзенна канцелярська мова! Повідомлення, мабуть, теж складав бот. У вузькому, позбавленому вікон приміщенні було задушливо, перед дверима в кабінет, де чіпізували скорочених, вишикувалася щільна черга. Я хотів вийти і почекати на вулиці, але жінка в сірому сказала, що це не дозволяється. Тоді я перейшов до сусідньої зали і притулився до стіни. До мене підійшла сива пані з нестарим іще обличчям і спитала, чи не знаю я, куди подавати заяву на добровільну евтаназію. Я замотав головою, і вона відійшла; потім я чув, як вона розповідала якійсь похмурій дівчині, що не може впоратися зі своїм горем – півроку тому у неї помер син. "Скорочення", – понизивши голос, зізналася вона. Рідні її відмовляють і на роботі її цінують, але вона так більше не може. «Майже щоночі мені сниться… А ви, така молода?» Дівчина відповіла, що її покинув хлопець. «Через хлопця?! Господи! Та у вас все життя попереду!» Вони зашепталися. Підійшла жінка в сірому і повела мене до кабінету. Я читав і підписував якісь папери; медсестра побрязкувала інструментами; лікар заповнював бланки.
Прокинувся близько полудня, в паніці схопився з ліжка. Боже мій, час же іде! Господи Боже мій, час же іде. А що я можу вдіяти?.. З вікна моєї квартири видно лотерейний кіоск, біля якого за будь-якої погоди юрмиться народ. Деякі займають чергу з вечора і приходять на світанку, задовго до відкриття, якщо дозволяє робочий графік. Є люди, які добровільно ведуть злиденне існування, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб кожен заощаджений бонус обміняти на ще один лотерейний квиток – а раптом пощастить?.. Сам я лише раз чи два мав справу з лотереєю. Але мої колишні колеги постійно вели розмови про те, як такому-то чи такій-то пощастило виграти півроку, рік, п'ять, сім, десять років життя!.. В газетах час від часу друкують світлини щасливчиків, які зірвали джек-пот – довічний імунітет, так зване «безсмертя». Лотерейними квитками преміюють робітників успішних фірм, – пам'ятаю, як бісився неодружений Ларсен, коли виграв дозвіл на народження дитини. Сусідка моя подала на розлучення, коли дізналася, що всі бонуси, відкладені на поїздку до Святої Землі, її чоловік витратив на придбання лотерейних квитків; він виграв місяців зо два – справжню дрібницю, як мені тоді здавалося. Так, звісно, всі наші біди від перенаселення...
Закінчивши одягатися, я зрозумів, що мені нема куди йти, – знову вештатись містом, переходячи з генделика в генделик?.. Шкода, що я не можу напитися. Я, бачте, повинен боротися за своє життя, а не оглушувати організм алкоголем! Жалюгідний чіпізований смертник… Замовив додому кілька страв, у тому числі фугу, яку давно хотів спробувати, але так і не зміг змусити себе до пуття поїсти. Знову роздягнувся і впав на ліжко; пролежав перед телевізором до пізньої ночі. На першому каналі естрадний блазень пригощав публіку, що гоготіла за кадром, анекдотом про зятя, який скоротив тещу за допомогою сокири. Потім якийсь відгодований чиновник, схожий, як і всі вони, на нахабного, розбещеного своїм бараторським губернатствуванням Санчо Пансу, відповідав на запитання ведучої, що дежурно усміхалася… Примусова евтаназія – прихильники деяких релігійних вчень вважають її злом і намагаються обійти закон. Чи повинна держава зважати на вірування цих людей і йти на поступки? – Безумовно, держава повинна враховувати точку зору та інтереси кожного свого громадянина, однак слід нагадати цим шановним людям, що крім прав, які їм надаються, та різного роду благ, у них є ще й обов'язки перед державою. Так, евтаназія завжди чи майже завжди маленька трагедія, особиста, а то й сімейна драма, проте на сьогоднішній день це найдієвіший і найгуманніший спосіб утримати людство від стихійного зростання безконтрольного розмноження, яке вже давно набуло загрозливих темпів. Прекрасні мрії про освоєння просторів ближнього космосу, на жаль, так і залишилися мріями; людина здатна жити тільки на Землі, а Земля, уявіть, не безмежна. Війни, епідемії, екологічні катастрофи у сучасному світі практично неможливі, а це означає, що звичайний контроль над народжуваністю вже не є ефективним – ми повинні контролювати смертність. – Так, але чи немає якоїсь диявольської іронії в тому, що громадяни, з певних причин офіційно визнані нездатними виконувати покладені на них обов'язки – і насамперед так звані скороченці, – зазнають примусової евтаназії нарівні зі злочинцями? І чи не жорстоко урівнювати в цьому покаранні людину, яка вкрала лотерейний квиток, із серійним убивцею? – Ну, тут слід зауважити, що евтаназія, як найвища міра покарання, лише за назвою є для правопорушника «благою», тобто безболісною, смертю. Злочинець переживає довгу страшну агонію, що цілком справедливо. А люди, скорочені внаслідок своєї професійної непридатності, розумової неповноцінності, серйозних фізичних вад, похилого віку тощо, відходять у вічність легко і безболісно. До того ж, держава дає їм шанс на продовження життя. Мова може йти фактично про необмежений термін! Це здійснюється силами різних установ та благодійних організацій, котрі надають людині можливість взяти участь у широковідомій «лотереї життя» і отримати довічний імунітет – шанс дожити до своєї природної біологічної смерті. Або ж, якщо мова йде про скорочених внаслідок профнепридатності, виявити свої здібності в якійсь іншій галузі, наприклад, у сфері мистецтва, і перепрофілюватися, зберігши таким чином своє священне право на існування. – До речі, щодо вікових скорочень. Чи правда, що законопроект про зменшення термінів працездатного віку, який викликав стільки суперечок і не був прийнятий у першому читанні, незабаром знову винесуть на голосування? Адже у разі його ухвалення примусова евтаназія чекає на чоловіків уже в 55, а жінок – у 50 років. І яка у цьому питанні позиція партії шановного пана депутата? – Так, це правда, вищезгаданий законопроект ближчим часом знову винесуть на голосування і, скоріш за все, ухвалять. Щодо позиції нашої партії, то вона залишається незмінною: партія неухильно відстоювала і відстоюватиме інтереси країни та народу. – Але чи голосував пан депутат за цей закон особисто? – Так, голосував. Суспільству необхідні реформи, і ми не боїмося непопулярних рішень, популізм та демагогія обходяться надто дорого. – Пан депутат згадав про довічний імунітет. Чи справедливо, що цим привілеєм користуються в основному вищі державні чиновники, великі бізнесмени, зірки шоу-бізнесу і ті нечисленні діячі науки і мистецтва, которим у відносно короткий термін вдалося досягти популярності і визнання, – тоді як представники скромніших, але не менш гідних професій, наприклад, рятувальники або лікарі, змушені йти з життя у віці шістдесяти – п'ятдесяти років? – Ну, перш за все, сама постановка питання докорінно невірна. Що значить «справедливо»? Суть не в тому, справедливо це чи не справедливо – суть у тому, що такий привілей, таке право законне, воно надано цим людям – службовцям, бізнесменам, зіркам і так далі – на основі чинного законодавства нашої держави, а отже є незаперечним. – Так, мабуть це слушно, проте не можна не відзначити того факту, що державні службовці, на відміну від зірок та бізнесменів, отримують цей привілей автоматично, одразу ж після свого вступу на посаду, і він не може бути відібраний у них, які б правопорушення та зловживання владою не вчинили надалі ці державні мужі. Саме тому питання про зняття з них недоторканності продовжує залишатися актуальним уже багато років – адже ні для кого не секрет, що в суспільстві діють стійкі корупційні схеми, і людина, яка має доступ до важелів влади, може зловживати своєю безкарністю і самовільно, почасту злочинно, розпоряджатися десятками, сотнями, а то й тисячами людських життів. Що з цього приводу може сказати пан депутат? – Безумовно, корупція – велике зло. Ми боремося із нею. – Що ж, відповідь зрозуміла. Насамкінець хотілося б запитати, чи зуміємо ми все-таки знайти альтернативу примусовій евтаназії? І яка приблизно кількість часу знадобиться суспільству, щоб слово «скорочення» не звучало для більшості з його членів вироком? – Ну, по-перше, давайте не будемо надмірно драматизувати ситуацію, а по-друге – перестанемо вважати примусову евтаназію чимось неприродним і абсолютно негативним. Сучасна цивілізація без неї просто немислима. В наш час держава за допомогою евтаназії здійснює свого роду природний відбір вищого порядку; те саме колись робила природа. Завдяки діючим механізмам скорочення ми зуміли піднятися на небачені висоти і перевершити найсміливіші мрії всіх відомих нам утопістів, включаючи навіть класичних фантазерів комуністичного штибу. Якщо якихось два століття тому лише деякі передові країни могли похвалитися безкоштовною медициною, безкоштовною освітою та безкоштовним харчуванням своїх громадян, то на сьогоднішній день людство повністю відмовилося від грошової системи. Кожному працездатному члену товариства нараховуються бонуси, котрі дають змогу отримати житло, їжу, одяг, транспортні засоби, медичну допомогу та інші необхідні блага, причому чим продуктивніше працює людина, тим більшими привілеями вона користується. Сучасним геніям вже не доводиться вмирати в злиднях і безвісності чи добувати шматок хліба в поті чола, хапаючись за випадкову, найчастіше принизливу, згубну для їхнього таланту роботу, – нарешті діє жадане старовинне правило «Кожному за здібностями»! Голод, холод, бездомність і таке інше завдяки практиці скорочень та бонусній системі розрахунку абсолютно незнайомі сучасній людині, – а якщо й знайомі, то лише за історичними романами та кінофільмами. Більше того, у нас практично немає ні невиліковно хворих, ні старих, різко знизився рівень злочинності, – людство оздоровилося як у фізичному, так і в моральному плані! А головне, зростання чисельності населення хоча й повільно, проте неухильно знижується. Це дозволяє нам сподіватися на те, що в майбутньому людству доведеться вдаватися до примусової евтаназії набагато рідше, – втім, малоймовірно, що від неї колись відмовляться зовсім... Господи, Господи, Господи, чому в невимовному Своєму милосерді Ти не обіллєш цей чобнутий світ бензином, чому не не піднесеш до нього сірник?!
Вночі погано спав, незважаючи на снодійне. Залишилося менше доби. Невже нічого не можна придумати? Тікати?.. Безглуздо. Таке вдається лише супергероям супертупих суперфільмів – цієї духовної жуйки для бараноїдів. Намагався взяти себе в руки, намагався змусити себе поїсти, але не зміг. Був настільки малодушним, що розпакував «альтернативний набір» і двічі прочитав інструкцію. «Шановний Адресат! Тисячі людей по всьому світу раптово відкривають у собі несподівані таланти. Можливо, Ви – один із таких щасливців! У коробці Ви знайдете набір високоякісних кольорових олівців, акварельні фарби, пензлі, папір, зразки малюнків фруктів та овочів, а також краєвид, виконаний у техніці акварелі. Детальні покрокові інструкції, поради фахівців та тридцятихвилинний відеоурок допоможуть Вам оволодіти азами художньої майстерності та спробувати свої сили в авторському малюнку на вільну тему – він виконується на аркуші А3. Надішліть Вашу роботу за вказаною нижче адресою – і, можливо, Вами зацікавляться роботодавці таких знаменитих компаній як (далі йшли назви). Або ж – увага! – Ваш малюнок потрапить до сотні найкращих робіт і буде відправлений на щорічний Конкурс Несподіваних Талантів, де Ви зможете взяти участь у розіграші головного призу – статусу професійного художника з ДЕСЯТИРІЧНИМ ПРАВОМ ІМУНІТЕТУ!!! Не проґавте свій шанс! Бажаємо успіху!» У розпачі я схопився за олівець і фарби і добрі три години паскудив папір. Я намагався намалювати огірок, яблуко, пейзаж із блакитними ялинками – і плакав, плакав, як жалюгідний семирічний шмаркач, через те, що в мене нічого не виходить. Я розірвав свої малюнки на шматки і розтоптав їх ногами, я розчавив безглузді акварельні тюбики і викинув олівці за вікно. Потім сів на підлогу та обхопив руками голову. Я вирішив, що вже не встану. Що б не трапилось, не встану. Нехай приходять і зв'язують, нехай роблять укол – начхати. Зі ступору мене вивів дзвінок у двері. Я підскочив і схопився за серце. Стояв так з пів хвилини, дихаючи відкритим ротом. Потім схаменувся – треба забарикадувати двері!.. Але згадав, що їм немає потреби дзвонити, і пішов відчиняти. Принесли лотерейний квиток, я зовсім забув про нього – мій останній шанс, великодушно наданий мені державою. Тремтячими, огидно спітнілими пальцями я роздер щільний конверт, витягнув шматочок пластику і нігтем провів по дзеркальній смужці. Скільки разів я бачив таке у кіно! Герой стирає смужку і виграє «безсмертя» – щасливчик, він може жити скільки влізе і померти коли заманеться. Так, дурнувата річ кіно. Чи доведеться мені ще хоч раз побувати в кіно? Скільки там, на картці? Рік? Місяць? Тиждень? Я зіскреб залишок фольги, відкрився напис: «НА ЖАЛЬ, ВАМ НЕ ПОЩАСТИЛО».
Скільки людей зараз ось так же само сидить і сміється – розгойдується туди-сюди, давиться слізьми, гикає, схлипує і регоче, регоче, регоче?! Тисячі?.. Мільйони?.. Ми всі на гачку. Ми непомітно проковтнули наживку. Спочатку – указ про запровадження страти для малолітніх злочинців, потім – закон про примусову евтаназію психів, паралітиків, невиліковно хворих; після цього прийшла черга старих – столітніх, тих, кому виповнилося дев'яносто, вісімдесят, сімдесят, – все це робилося в ім'я вищих цілей і для блага всього людства – поки нарешті саме поняття людства не перетворилося на якусь напівабстракцію… Часу обмаль і я поспішаю щосили – мені хочеться встигнути висловити все, що я думаю, все, що я пережив і зрозумів за ці сім днів. Я пишу це для тих, хто за вдачею залишився вовком, а не вівцею – і не дасть себе зарізати. Я думаю, у нас лише один вихід… Господи! Цей звук!.. Звук смерті, яка наближається, – тихий звук ключа, що обережно повертається в замку… Це вони.
ID:
1059577
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 22.03.2026 20:42:51
© дата внесення змiн: 22.03.2026 20:59:05
автор: Світлана Себастіані
Вкажіть причину вашої скарги
|