Уквітчані травневими бузками,
Заходять музи в ранішній танок,
Весну вітають ніжними віршами,
Пробуджують Афіни голосами
Та зв’язують напахчений вінок.
Звеличують кохання і природу,
Небес та моря єдність і блакить,
І пригають, роздягнені, у воду,
Де між латаття умивають вроду
Та подих свій затримують на мить.
Із купелі прямують тихим кроком
Та кожна, вдівши атласний хітон,
Бере кіфару, оглянувшись боком,
Чи смертні їх не бачать ненароком,
Чи їх не жде прекрасний Аполлон.
І приступають знову до забави,
І світлим співом сповнюють луги,
Та тінь кидають смугою на трави,
Коли глузують з гордості і слави,
З людського смутку, жалю і туги.
Їм соловейко тьохкає з рівнини,
І тепле сонце ластиться до рук,
Вони сміються з радістю дитини,
І всяка з них подібна до людини,
Якій мистецтво — вища із наук.
1.03.2026
