|
Початок літа…. сонце вже зранку досягло багатоповерхівки. На балконі, квіти ніби приймають сонячні ванни. Від проміння, пелюстки рожевих гераній неначе просинаються, колір становиться яскравішим. На підвіконні сині фіалки, їм тут комфортніше, потребують м’якого, розсіяного світла. В теплу пору року, за квітами часто доглядає Руслана, це вже два роки, як її обов’язок. Вона із захопленням, разом з мамою їх пересаджує. Сама слідкує коли їх треба полити, чи покропити водою та при потребі заховати від спекотного сонця. Ця, дванадцятирічна дівчинка, ледь усміхаючись, зранку біля них. Від сонячного проміння ховає волошкові очі й морщить носика. Три дні поспіль досить спекотні, доводиться щодня їх поливати, але вона від цього має задоволення. Це ж не так важко зробити, просто взяти й полити. Але не тільки це її втішає. З балкона любить спостерігати на перехожими, як по землі, скачуть зовсім маленькі горобці. Це ж з п’ятого поверху, подібні до картин з дитячих книжок. Чомусь, так в пам’яті зарубцювалась, вони й до цього часу, здалеку їй здаються казкові, хитрі, весь час у русі. Інколи, вона ніби ненароком, кине їм зерна соняха, чи дрібної пшеничної крупи. Мама помітивши, не сварить, тільки посміхається.
Та одного разу, навіть похвалила,
- Ти молодець. Треба дарувати радість і не тільки птахам, та тваринам.
Але й відразу хитро зазирнула, продовжила.
- І в школі та й в нашому дворі потрібно дружно жити, не обзивати хлопців. Дорослішай доню!
Звичайно мама мала рацію, вона чула, як дочка, дивлячись з балкона, примруживши очі, досить голосно сказала,
- О, он той Мауглі пішов.
Чому, дочка так назвала хлопця не розуміла та сприймаючи її вік, вирішила промовчати.
Це сталося зовсім недавно, ранньою весною. Руслана, вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Неподалік від під’їзду зупинилася вантажна машина, вона знала, в квартиру, на другому поверсі, приїхала нова сім’я. Дівчина бачила, досить модно одягнену жінку і поруч хлопця.
- Ого, мабуть у наш клас потрапить, зненацька вирвалося з уст.
Він їй ходою й кольором волосся та шкіри, чомусь нагадав Мауглі.
Згодом, цей хлопець на ім’я Богдан, з’явився в класі. Він напевно відпочивав на морі, має гарну сонячну засмагу. Але своєї думки не змінила, чомусь їй хотілося, йому дати таке прізвисько. Серед учнів класу, зростом найвищий. Досить довгі руки, робить широкі кроки, принаймні їй так здається. У фізкультурі по тренуванню, був найкращим учнем. Згодом від батьків почула розмову, що вони приїхали з-за кордону. Його батько був льотчик-випробувач, на одному з тренувань загинув. А мама колись мешкала в цьому місті, тому й повернулася на Батьківщину.
Тож дещо дізнавшись, Руслана вже не так прискіпливо дивилася на нього, але ненадовго.
Приблизно через місяць, в п’ятницю, в школі між останніми уроками закінчилася перерва, в коридорі метушня. Ледь не збиваючи один одного з ніг, діти поспішали в класи. Руслана, в свій клас ніби й не дуже поспішала та кілька хлопців, пліч-о-пліч, швидкою ходою йшли напролом. Не встигла відійти в сторону, хтось її товкнув. Раптово, вона боком гепнулася об стінку,
- Ох! Йой! Що творите, зупиніться!
В правому плечі відчула біль, лівою рукою, намагалася розтерти, скривилася.
Тільки тепер, вона перед собою помітила Богдана. Її очі, зненацька так засвітилися, здавалося в них горить вогнище,
- Це ти, противний, довгорукий Мауглі, це ти винен, де ти взявся на мою голову. Із-за тебе потрапила в цю метушню! Згинь з моїх очей!
В цій, непередбачуваній метушні він не розумів, чому раптово опинився біля неї. Її слова дуже вразили його. У подиві озирнувся.
Хтось із дівчат, мимохідь сказав,
- От видала, назвала його Мауглі, нічого собі!
Він все ж подав їй руку,
- Я тут ні при чому, давай допоможу. В тебе голова не крутиться?
- Відчепися, не крутиться!
На них більше ніхто не звертає уваги. В клас, вона йшла першою. Він йшов слідом, ніби застерігав, щоб часом їй не стало зле, можливо потрібна буде допомога.
Про це, що сталося в школі, вдома ні слова. Плече трохи ниє, але в понеділок вже почувалася добре. Тож вирішила, на Богдана більше уваги не звертати. Довго розмірковувала, що він міг і не бути винним. Але мавши гордість, навіть не подумала перед ним вибачитись.
А час летів. Через три роки, бабуся Богдана дуже захворіла. Вона мешкає на околиці міста, теж у багатоповерхівці. Щодня не наїздишся. Тож змушені були продати квартиру. Богдан став навчатися в іншій школі, їх шляхи розійшлися.
Коли він виїхав, пізніше вона шкодувала, що не вибачилася, але вже було пізно. Місто велике, ніхто з них не знав, чи й доведеться іще колись зустрітися.
Минали роки… Руслана вже закінчила педагогічний університет. В цій школі, що навчалася, викладає фізику й математику.
Весняний день почався з неприємностей. Виходячи з будинку, зачиняє двері, неочікувано її хтось збив з ніг. Вона впала на коліна, озирнулась, побачила постать незнайомого чоловіка. За мить, зник за дверима. Відчула в плечі біль, мусила повернутися в квартиру. Нині одягнений новий, синього кольору брючний костюм, довелося зняти, адже забруднила штани. Переодягнувшись у сукню, в плечі відчуває легкий біль, згадала той випадок у школі, Богдана. Чомусь тільки тепер їй стало трохи соромно, що налетіла на нього з образами. Пошкодувала, що не вибачилася.
Раптово, з телефона прийшло нагадування, що через пів години у восьмому класі має розпочатися урок. Вона розуміє, що запізнюється, хвилюється, щоби на дорозі не було заторів, спішила до машини.
Інколи, вона шкодувала, що мешкає далеченько від батьків, тепер до школи треба проїхати немалу відстань. А все ж частіше тішилася, що батьки придбали для неї квартиру. Їй так набагато комфортніше. Хоча й досі не мала серйозних стосунків з чоловіками та це її не бентежило. В школі досить дружній колектив, сумувати не доводиться. Та й зазвичай, багато часу приділяє учням, любить доглядати за квітами та читати художню літературу.
Руслана, за кермом своєї машини, знервовано зазирає на годинник, вона розуміє, що запізнюється. На перехресті доріг, зібралося чимало машин. Попереду сигналили, адже на світлофорі вже кілька секунд світився зелений колір та чомусь машини стояли. Це напевно вперше в житті вона запізнюється, до роботи й до навчання завжди досить відповідальна.
Нарешті помітила, відновився рух машин. Та зовсім неочікувано, відчула сильний удар, потемніло в очах
З мигалкаю та сиреною, швидка допомога в лікарню привезла постраждалих в ДТП.
По дорозі не вдалося спасти чоловіка, років п’ятидесяти, його відвезли в морг. Пізніше виявилося, що він і став винуватцем аварії.
Руслану ж після приймального відділення перевезли в реанімацію.
В цей день в лікарні чергував травматолог Богдан, саме той, її однокласник, якого називала Мауглі. При навчанні в медінституті, він тут проходив практику, згодом залишився працювати. Побачивши її, зблід. Поцікавився, які мала при собі документи, дані пацієнта, зрозумів, що це Руслана. Його охопила паніка,чому раніше не зустрів, цього б точно не сталося. В душі сумління, чи виживе? Травма голови, можливо внутрішня кровотеча, він не знаходить собі місця.
Три дні вона не приходить до тями, він весь час був поруч з нею. Батькам досить больно було дивитися на єдину дочку, яка ніби спала. Батько дівчини мовчав, обличчя ніби почорніло, мати ж весь час плакала, зверталася до Бога, щоб допоміг подолати недугу.
Та час минає… лікує рани. На п’яту добу, Богдан помітив тремтіння вій. Нормалізувався пульс, гучніше відчув її дихання. Не зводячи з обличчя погляду, взяв її за руку, вона відкрила очі. В його очах бриніли сльози, він відвернувся, думав, що помітить, може щось скаже. Вона все сприймала ніби в тумані, знову закрила очі.
За кілька годин зібрався консиліум, лікарі радилися, які нові препарати назначити потерпілій. Богдан не втручався, тільки спостерігав, в душі надіявся, що з нею все буде добре. Адже помітив, що обличчя приймає звичайний вигляд, зникають набряки. Перед її батьками намагався вгамувати емоції, ховати хвилювання, розумів, в якому стані вони зараз.
Минуло, ще дві доби, після побачених знімків, які їй зробили вчора, можна було полегшено перевести подих.
Сонячні промені торкалися обличчя, Руслана відчула тепло, відкрила очі. Вона розуміла, що в палаті. Цю ніч біля неї була мама, саме вийшла в коридор, поговорити по телефону. До неї підійшов Богдан,
- Доброго ранку. Ну, як вона?
- Майже весь час спить, інколи відкриє очі, ніби когось шукає.
Я її запитую, може щось хоче, а вона мовчить. Уста ніби й намагаються щось сказати та ніяких звуків не чую.
- Ви наберіться терпіння, все буде добре, вона йде на поправку. Я в неї вірю, вона сильна.
- Та я боюся, чи пам’ятає хто вона? Чи всіх пригадає та, як це все сталося?
- Нам потрібен час і терпіння. Ви мабуть йдіть додому, я сам біля неї побуду. Сьогодні для неї можете приготувати легкий суп, лікарі вже дозволили погодувати.
Її самопочуття помітно покращилося, в ліжку вже сиділа, але мовчала. Та одного вечора біля неї був Богдан, коли в палату зайшла мама, тихо запитала,
- Ну, що вона хоч розуміє хто біля неї? Може щось сказала?
- Сьогодні знову був огляд інших лікарів, сказали, що лікування проходить нормально.
Зненацька Руслана закашлялася. Рушником витерла уста, тихим голосом,
- Мамо, не хвилюйся, я почуваюся набагато краще. Я всіх пам’ятаю, думаю це Богдан, колись, я його називала Мауглі.
Сльози, як горошини покотилися по щоках, до нього протягнула руку,
- Пробач! Я з часом шкодувала, що між нами відбулося непорозуміння. Але ти вже був десь далеко, в іншій школі.
Він взяв її руки в свої,
- Тепер, я весь час буду поряд з тобою. І нехай для тебе буду Мауглі. Можливо колись про це розповімо нашим дітям. Не проганяй, через стільки років, я зрозумів, яка ти для мене дорога, так потрібна мені.
На її обличчі з’явився легкий рум’янець, повільно закрила і відкрила очі, трохи веселішим голосом,
- Я думає наші образи відійдуть у минуле. Тільки з тобою, я буду рада пройти життєвий шлях.
05.09.2025 р
ID:
1047128
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.09.2025 10:09:38
© дата внесення змiн: 05.09.2025 10:09:38
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
6
