Ніби жінка за сорок,
в хутряному манто,
в душі її холод,
ніяк не тепло.
Посміхнеться вустами -
зігріє людей,
а захоче - над нами
нагонить зорей.
І ніхто не втече
від суворих очей
кожен знає - вона
майстер темних ночей.
Ця жінка - то осінь,
безмежна, прекрасна.
То освітлює просинь,
то буває нещасна.
Вона дама грайлива,
та буває сумна,
через те, що можливо,
порветься струна...
Враз порветься й затихнуть
солов'їні пісні.
І невдовзі сколихнуть
всіх морози стійкі.
Треба йти тоді жінці,
бо прийшов її час.
В дальній тихій сторінці
осінь ждатиме нас.
