Ми їхали в тиші, тримаючись рук,
Станції плинули, мов у тумані.
Мовчання кричало — глибокий був звук,
І сльози текли по обличчю в мовчанні.
Я стискала долоню, немов би життя,
Шукала у пальцях знайоме тепло.
В цім прощанні боліло, твоє каяття,
А серце так билось, що душу пекло,
Не треба тих слів — ти усе вже сказав,
Твій запах, і шкіра, і дотик той рідний.
Я знаю: цей погляд, що серце зламав —
Назавжди він мій… І ніким не замінний .
Ти — тиша, в якій я ще вчуся кричать,
Я — спогад, який ти несеш попід ребра,
Ми їдемо мовчки — лиш біль у очах…
Любов моя — в венах, та тобі вже не треба.
У дотику — все, чого ти не сказав,
І в пальцях — лиш згадки, мов гострее лезо.
Болить нам обом, та ніхто не волав —
Ми стали мов тіні, між землею та небом.
