Він шукав її, а вона його
У потоці життєвих доріг,
Що конче мали перетнутись,
Бо це були їхні Долі,
Неминучість,
Запрограмована Всесвітом.
Для неї він став Повітрям,
Вона для нього Сонцем,
Бо на відстані зігрівала його душу,
Що уже починала забувати,
Що окрім бруду є ще непідкупність,
Чистота сутності,
Котра непідвладна ні волі розуму,
Ні плинності часу, ні чварам,
Що є лиш нашаруванням,
Дань хижачці-цивілізації,
Яка здатна спотворити
Внутрішній світ слабких
Та не в змозі подолати того,
Що відчувають двоє,
Обійнявшись душами.
Душі стають стовпами,
Котрі підпирають небо.
08.03.20
Дякую сердечно! 
