|
Я побілила стіни мого дому,
Дерева це зробили цвітом.
Чорніють ще поодинокі крони,
Але усе вже прагне зеленіти.
Абрикосульки бджолами гудуть,
Щіпає вітер їх пелюстки,
Сьогодні встала – вишні вже цвітуть,
Зашився кіт під куртку.
Бо ще холодна в лапи тінь,
А сонце вже у хвіст пече.
У горобців кривавий бій,
Та кіт і вухом не веде.
Ух! Мав би крила на лопатках,
Вночі би спав, здались ті миші,
А зараз би злетів, навів порядки,
От розійшлись пернаті криси!
Ця мрія аж на вусиках тремтить,
А що птахам? Радіють та дуріють,
І завмирають крила, щоб парить,
Сережки на березі червоніють…
Земля вдихає сонце, видихає пар.
Нарешті вилізла і волохата м’ята,
Від неї кут глухий тепло ховав,
Та дощ сказав – тягнися, годі спати!
Ось так і вивів подругу з журби.
Погойдується грива у верби,
Підстаркуваті сосни дують пики
На кращий колір спілої трави,
На стовбури беріз, як білі нитки.
А я зустріла коників аж двох,
Малюсіньких, світло-зелених,
Присіла, сперлась на пеньок,
Хотіла познайомитись із першим.
Застрибав на грудках землі,
Не втік, а зжався у стеблинку,
«Я тут росту на цій великій чорноті.
Чого тобі, гігантська істотинко?»
І от уперше я дивилась в очі
Дрібнішому за ніготь на руці,
І був цей коник найдорожчим,
Що світ створив у цій весні…
17.04.2016
ID:
660930
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 20.04.2016 19:13:16
© дата внесення змiн: 20.04.2016 19:13:16
автор: Долинська Людмила
Вкажіть причину вашої скарги
|
