Упасти в ніжне прядиво трави,
У китиці махрові молочаю
І слухати бджолині молитви
У купелі весняного розмаю...
І думати про світле й неземне –
Яке це щастя в сій буремній ері!..
Коли тебе натхнення доторкне,
Відкривши серцю в раювання двері...
Упасти поміж косами струмка
І наслухати шепіт загадковий,
Коли дзюрчання музика легка
Вплітається у кучері діброви...
І ніжити долоні в завитках
Грайливо-неприборканих потоків...
І стежити, як розтинає птах
Небесні плеса, чисті і глибокі...
Промінню підставляючи лице,
Усотувати проблиски медові,
І прорости у землю деревцем,
По вінця повним цвіту і любові.
Коли я любуюся кульбабками, що густо вкрили схили горба, придорожні рівчаки, бережок над рікою, думаю, на що вони схожі - на ластовиннячко землі (веснянки) на щічках дівчинки, які розмалювало весняне сонечко.
Дякую, Кльбабко, за життєстверджуючі вірші
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Кульбабки-ластовиннячко... Чудове порівняння, Анно! Щиро Вам дякую за теплі слова!