Ця осінь не народжує поетів,
Ця осінь виколихує печаль...
Хоча й цвіте безмежжями букетів,
Та тільки над могилами, на жаль.
Ця осінь не римує, а ридає
На аркушах нерадісних митців,
Бо матері лишаються без раю
І зостаються без надій вітці.
Ця осінь не співає серенади,
А дико завиває по ночах!
Не золоті, іржаві листопади
У неї цього року на плечах.
Ця осінь не натхненниця, а мука!
Не фея добра - чарівниця зла!
Чаклує неустанно лиш розлуки
І переводить на журу усі слова!
Ця осінь не забудеться ніколи...
О, Боже, більш ТАКЕ не повтори!
Засіяне хрестами, плаче поле,
Летять невинні душі догори...
(17.10.14)
Я по правді кажучи, Лесю, мовчу. Чи то від пережитого? Чи то слова загубилися? Чи просто має пройти трохи часу?
Для мене важко згадувати минуле. А що мають говорити матері, вдови дружини, які навічно втратили рідних? Боляче. Нехай скажуть за мене мої сльози.
Гарно передала в поезію сьогодення.
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мусимо триматися, мусимо вірити... Хоча важко...
А як Ви, то й уявити не можу! Молімося про мир. Та, певно, й на цю війну воля Божа...
Так, ця осінь важка і полинна... 
