Прихились до землі: чуєш стогін,
Це сльозою зітхає печаль,
Це страждання людського відгомін
І душі материнської жаль.
Хіба ж можна словами сказати,
Як же тугою тиша кричить…
Кришить серце знедолене мати,
А воно все болить…і болить!!!
Гладить вітер обличчя змарніле
Та не легшає навіть й на мить.
Світлий день став, як ніч почорніла,
І захмарилась неба блакить…
Задивись в небеса: чуєш тиша
У засрібленій висі лежить.
Це Героїв душа кожна пише,
Як нам землю свою боронить.
Ми кладемо із вдячністю квіти,
І стираючи тихо сльозу…
Знов стаємо у стрій монолітний
Розігнати над краєм грозу.
Прихились до плеча: чуєш міцність
І незламність у вірі святій.
Хтось сказав, що даремно у вічність
Вони йшли у своїй простоті.
А я знаю, що ангелом стали
І нависли над краєм крильми.
Не скажіть… не даремно вмирали,
Бо свободу прикрили грудьми.
Зазирни в небокрай: як світає!
Україна над світом встає.
В небесах Сотня правди чекає,
Пора слово сказати своє.
Крок за кроком вперед, щогодини
Розгрібаємо безлад чинів…
Доля ж вкотре дає для людини
Вибирати життя і Синів.
Ми вибираємо дллю і доля вибирає нас.
