Люблю й не надоїло,
хоча уже й не сила
блукати по дорогах
дорогих твоїх рук,
бити квітами по жевріючих ранах поганих
і
зорі, як мідні копійки, збирати в кишеню,
щоб завтра піти в гастроном, чи на пиво –
Пити,
Пить!...
Ні, не сила напитись мені
із склянки твоїх переповнених губ –
Дай!
Дай хоч краплину…
Я можу втопитись в безодні
твоїх синіх очей,
як місяць втопився у озері неба.
Ти – моє небо,
пусти до себе,
бо я вже
втомився
блукати у світлому лісі твойого волосся,
дряпатись,
обдирати своє тіло об галуззя твоїх думок,
битися головою об камінь молодих стоячих грудей,
спалити коси у ласках холодних поморщених долонь,
вилити всю свою чоловічу силу
в трепет
твоїх
м'язистих стегон,
а потім…
Потім плакати
не слізьми –
серцем!
Бо серця плачуть кров'ю
і перестиглими надіями
і
обтрушують
їх яблука
на засніжений пляж
безлюддя і жіночих тіл…
Спрага…
…Рани жевріють твоїми устами.
Я вже не в силах…
Дай напитись.
…
Кохана,
Солі!
