Я відмела усі
свої думки й знання,
І віддалась на волю Божу,
Іду стернею,
вже не навмання,
Така, як всі,
і в той же час,
на всіх не схожа.
Я відкидаю суєтнісь і страх,
Коли підводжу очі в небо.
Підбитий, зранений,
та незборимий птах,
Все кину тут і полечу до Тебе.
Без жалю ли́шу
я землі земне,
Зречусь всього
заради зустрічі з Тобою...
.............................................................
та ось легенько римами війне,
і я готуюсь знову до двобою,
із сутністю своїх думок і вад,
із лінню, що в крові моїй волає;
- тягни земную ю́доль
до безкраю,
тобі немає вороття назад,
у Божий дім,
у тихий сад,
до раю...
борюсь, борюсь, борюсь, борюсь...
і думку цю гірку перемагаю.
Неймовірно! До глибини душі проймає! Скажу Вам чесно, мене рідко до такої міри вірші вражають!
У ваших рядочках я себе також вбачаю
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, пані Олю, ми всі купаємсь в цій повноводній, глибокій річці, що зветься Життя, чи Поезія, одні на стрімнині, борючись з нею, а інші десь у затоці, в мул та комиші забрели, але й там грязючка цільбоносна, та ще й піявочки трішки можуть кров очистити, там всім є місце, аби тільки мали бажання в ній полоскатися
іноді потрібно нагадати про це і собі і іншим 
у тебе завжди є для мене прикольний смайлик 
