"Коли вже діти?" - каже мама.
Виношую їх місяцями
своїх кровиночок-дітей,
лиш - мамо, вибач! - не людей.
Перейми іншого ґатунку
я в лоні чую знов і знов.
Серце стає тяжке, опукле -
новий росте там ембріон.
Ногами б'ються, бідолашки,
просяться зовні із утроб.
По нервам бігають мурашки
недоформованих ще строф.
Мої малята! Чи замало,
чи забагато вас тут стало?
Я - ваша матінка-біглянка.
Чи то з любові, чи то з п'янки
у самоті не свого дому
я вас народжую по одному
сама не знаю - коли й від кого -
чи від таланту, чи то від Бога
чи то лише від журби й знемоги
з мене виходите ви, небогі,
напіврядковані думки
недоношені,
розпорошені
на розгорнуті сторінки.
І ось виховую вас у рими.
І все ж вирощую вас у ритм.
У світі прози й цигарки диму,
мабуть, нечакані ви ніким.
