Ранній ранок наповнювався сонячною благодаттю, котра лилась із блакитного, безхмарного неба. Теплі промені огортали собою довкіл, торкаючись усього живого й неживого, що траплялось на їхньому довгому путі з неба.
Мертве лишалось безщасним, живе - пробуджувалось зі сну та, кожне по своєму емоційно, починало сприймати новий день.
Старий вишневий сад тихо підставляв свої невисокі крони, з обважнілими вітами зі спілими вишнями, сонячному промінню, та вслухався у наростаючий людський гомін, що ставав частиною його сьогодення. То, один за одним, підходили збирачі вишень. Їхні приглушені голоси, стук об дно відер зірваних ягід та тріск сухих гілочок, котрих збирачі вишень торкалися руками, а ті, в свою чергу, тикались їм у боки, черкали по руках, норовили потрапити в очі чи ніздрі на обличчях, розносились садом.
Старий вишневий сад помирав поступово. Подекуди, німими привидами, стояли зовсім сухі вишні, деякі - висохлі наполовину, інші - ще радували людський зір своїми зеленими кронами та брунатними, налитими терпкувато-солодким соком, обважнілими гронами вишень на тонкому вітті, що хилилось під їх вагою до землі.
Вишні, ніби кланялись матінці-землі за те, що вони живі, що їх коріння черпає живильну життєву силу із глибинних ґрунтових надр.
Вишневий сад так хотів іще жити та його господар, пан Йозеф, уже немолодий чоловік, не мав достатньої фізичної сили, щоб доглядати за своїм садом, а час був невблаганний, як для вишневого саду, так і для його господаря.
Час повільно перетікав у вічність, щоб на все залишити там усі їхні надії та сподівання, а, згодом, канути у Лету.
02.09.26
Це дуже атмосферний прозовий етюд — про старіння, невблаганність часу, пам’ять і тихе згасання того, що колись було живим і дорогим. Вишневий сад тут поступово перетворюється на образ самого людського життя.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам щиро, Світлано! Саме таке, висловлене Вами розуміння написаного мною , і вразило мене саму.