«Краснопуз? Ти ж Петлюрівським коштом
Друкувався в газеті! Громами!
Тучі бив… Чи багнетом… Так що ж там?
Як отаман, Європа, що з нами?
Чи не ти? То був інший Сосюра?
Той за волю виписував здачі!
Той – не ти! Ти – лише «увертюра»:
Ти під стягом червоним маячив,
А до того в Антанти «в полоні»
По-хранцузьки відлежував булки.
Тут в Махна всі тепер на долоні!
Хай деінде шукають притулки!..
Не боїсь, ти ж не бачив берези?
Та ще є тут смерека, осика,
Але я вже занадто тверезий.
Що робити з тобой, горємика?
За анархію ти?! За Вкраїну…
За режим?.. За Петлюру, Бронштейна?!
Накрутив тут мені хуртовину.
Сільвуплє, як усе, мля, ойвейно.
Щуся зви, хай дістане паперів!
А ти, друже, нехай будеш гостем.
Не полон, як ти звик, не для серів.
Справу маю для тебе – все просто!
Батька вчити не личить хлопчині,
Та вірші я люблю, а ти – майстер!
То підтягнеш у цій римувщині.
Рима як… до жоржини, до айстри…
Ще любов як оту римувати…
Щоб прославить анархію нашу!
Бо слова краще б’ють за гранати
Й кулемети не зваблять Наташу…»
Я Наталку й Галину ту бачив,
Як в Махна гостював… З Гуляйполя
Гарних аркушів здибав на здачу.
Де уроки мої і де воля?..
(Це сторінку якщо лише збацать!
Отакого Махнові я вірша
Присвятив, а там ще кахинадцять:
Одна одної краща – не гірша!
Струм – поема! Про радість і муку!
Як таран підступає до муру!
Мав під оплески здати до друку –
Ти ж віднесла в прокуратуру…)
23 серпня 2025 року
Володимир Сосюра – «***», 1918, Друкований орган
армії УНР газета «Український козак»
Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих мої думи й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота...
Гей, ти, край зелений! Гей, багнет блискучий...
Вже в свій край холодний утіка ***.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль.
Володимир Сосюра – «Махно», 1924
Гуляє вітер в Гуляй-Полі…
Там сонця золоте вино.
Усім відрізав хліба й волі
Веселий батько наш Махно…
Сьогодні свайба у Степана,
Дочку він заміж оддає.
Сидить розпатланий і п’яний,
І по столу рукою б’є.
– У мене коні, як огоні,
Ярновки повні закроми, –
На чорта нам здались червоні,
В комуні жить не хочем ми!
Співає бубон тонко й лунко
Виключно для веселих дам.
А за столом од поцілунків
Розчервонілась молода…
А за столом… ремні хрестами…
Крізь цигарковий дим-туман
Блестить таємними очами,
Немов турецький ятаган,
Блестить холодними очами…
Сказать?.. Ну, ясно. Це ж… Махно.
В лице янтарними очами –
Лице не голене давно.
– Я не люблю тебе, Тетяно,
Але подобаєшся ти
За вид закоханий і п’яний,
За стан відверто-молодий.
Вчителював колись погано,
Лиш дітвору одну любив.
Так наливай мені, Тетяно,
За наше гасло: «Ріж і бий!»
А молодий, такий слинявий,
Курча в порівнянні з Махном.
Нехай бутилками халяви,
Нехай вуста, немов вино.
«Ей, гірко! Гірко» – гості п’яно.
Ой, молодий, ти ловиш ґав.
Невже ж оце твою Тетяну
Махно при всіх поцілував?!
Невже ж тебе – по скроні чулій…
Лежить, не встане молодий.
Йому застрягла в оці куля,
І од крові густої – дим…
Ех!.. Вилітали коні! Коні!
За затуманене село…
Обличчя сонні та не сонні,
А сонце золоте жало
Встромило в спину отаману
І гладить куртку шкіряну…
З ним рядом молода, Тетяна, –
У даль ясну і неясну…
Уже не лускають насіння
Баби на призьбі, на дубках…
Тільки вгорі спокійно й синьо…
Тільки вгорі незнаний жах…
Шумлять і клени, і тополі…
Лиш не шумить один перон…
Лежить зарубаний за волю…
Лежить зарубаний за трон…
А ти?.. Не волі і не трону?!
Сьогодні – з нами, завтра – ні?!
Скажи, чому ти не червоний?
Кому? Кому твої огні?
А вітер – відповідь: нікому!
А вітер – відповідь: на всіх!
Немає для людей закону,
Немає для людей межі.
Нестор Махно – «***», 1921
Проклинайте меня, проклинайте,
Если я вам хоть слово солгал,
Вспоминайте меня, вспоминайте,
Я за правду, за вас воевал.
За тебя, угнетённое братство,
За обманутый властью народ.
Ненавидел я чванство и барство,
Был со мной заодно пулемёт.
И тачанка, летящая пулей,
Сабли блеск ошалелый подвысь.
Почему ж от меня отвернулись
Вы, кому я отдал свою жизнь?
В моей песне ни слова упрёка,
Я не смею народ упрекать.
От чего же мне так одиноко,
Не могу рассказать и понять.
Вы простите меня, кто в атаку
Шёл со мною и пулей сражён,
Мне б о вас полагалось заплакать,
Но я вижу глаза ваших жён.
Вот они вас отвоют, отплачут
И лампады не станут гасить...
Ну, а батько не может иначе,
Он умеет не плакать, а мстить.
Нестор Махно – «***», 1921
Я в бой бросался с головой
Пощады не прося у смерти,
И не виновен, что живой
Остался в этой круговерти.
Мы проливали кровь и пот,
С народом откровенны были.
Нас победили. Только вот
Идею нашу не убили.
Пускай схоронят нас сейчас,
Но наша Суть не канет в Лету,
Она воспрянет в нужный час
И победит. Я верю в это!
Нестор Махно – «***»
Кони вёрсты рвут намётом,
Нам свобода дорога,
Через прорезь пулемёта
Я ищу в пыли врага.
Застрочу огнём кинжальным,
Как поближе подпущу.
Ничего в бою не жаль мне,
Ни о чём я не грущу.
Нестор Іванович Махно, колишній керівник Революційної повстанської армії України, з написаних в еміграції у Франції автобіографічних спогадів: «В 1916 году мы, украинцы, начали мечтать о возвращении в нашу страну в ближайшем будущем. Одному из наших товарищей прислали роман Винниченко «Я хочу!», который по вечерам мы начали читать вслух с огромным вниманием. Мы обсуждали собственно украинские проблемы. Хотя я в общем держался в стороне, но не колеблясь, часто вмешивался и соглашался со своими земляками. Я не могу объяснить, откуда идут у меня симпатии к Украине; конечно, я много читал о её истории, в частности книги Ключевского и Кареева. Мать часто мне рассказывала о жизни запорожских казаков, об их былых свободных общинах. Я читал когда-то повесть Гоголя «Тарас Бульба» и восторгался обычаями и традициями людей того времени, но никогда не предполагал, что настанет день, когда я почувствую себя их потомком, и они станут для меня источником вдохновения для возрождения этой свободной страны».
У Парижі шляхи Махна та його обраниці Галини Кузьменко остаточно розійшлися. Не маючи стабільної роботи (тесляр, робітник сцени паризької опери та кіностудії), відкинутий на узбіччя історії, розбитий туберкульозом, у своєму підвалі він писав автобіографію. Плануючи убивство колишнього Головного Отамана й Голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри, до нього заходив і Шолом Шварцбард, але тоді Нестор Іванович хоч і виразив співчуття до долі євреїв у цій війні, зокрема до долі сім’ї його гостя, усе ж чомусь не погодився з правильністю радикальних дій щодо покарання за це наміченої Шварцбардом жертви, із якою сам у минулому мав різні стосунки.
1918 року Володимир Миколайович Сосюра, уродженець Дебальцевого (народився 6 січня 1897 р. або за іншими даними 1901 р.), що на Донеччині, ступив добровольцем до лав Гайдамацького кошу Слобідської України – щойно створених Симоном Петлюрою збройних формувань Української Народної Республіки. Там сповнений піднесення на хвилі української революції він написав свої не перші в житті, але тепер перші україномовні вірші, які швидко підхопила молодь і старші товариші по зброї, які долучилися до видання їх друком, зокрема у виданнях армії УНР.
У ці буремні роки він зазнав і поранень, і полону, і невдалих розстрілів. Був і на сході, і на заході, у червоних і білих, помирав від тифу в лазареті на Одещині, а також двічі бував у Махна, від якого дістав у подарунок золотого годинника. І чим більше лилося в цій війні крові, тим більшої слави зазнавали його максималістські воєнні вірші. Не дивно, що першій його збірці судилось мати назву «Пісні крові», а гроші на її видання вирішив виділити особисто Омелян Волох, один із засновників Гайдамацького кошу Слобідської України, а згодом третього гайдамацького полку, колишній царський штабс-капітан, який до того ж мав Георгіївський хрест 4-го ступеня за участь у Першій світовій війні.
Можливо це були гроші, добуті третім гайдамацьким полком у відповіді на більшовицьке повстання в Проскурові (нині Хмельницький), а по суті суботньому погромі єврейства, у вчиненні якого полк разом із отаманом Іваном Семесенком (за що його згодом іменем УНР і було засуджено до смертної кари) приймав участь і свідком якого мав бути безпосередньо й сам Сосюра (за його словами безпосереднім свідком він не був), а може то були інші гроші, надані як відступні наступним за ним заселеним переважно євреями містечком…
Володимир Сосюра, «Третя рота»: «Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк. Це ж були козаки, українці, наші...
Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Розстрілювали добровольці. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську... голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли...
Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана і тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: «Справа не в кількості...»)».
Але хто зна? Може так статись, що «Пісні крові» мали бути оплачені й зовсім іншими цілком законними грошима. Як би там не було, але набута слава, цитування, природня вертлявість Сосюри, а також доволі малий вік допомогли йому уникнути й чергового для нього вирішального розстрілу. Відтак він доєднався до табору червоних переможців, так само як це зробив до нього отаман Волох, який піднявши заколот у грудні 1919 року намагався захопити самого Петлюру, проте не зміг, загарбавши лише скарбницю УНР (2 мільйони українських карбованців і 30 тисяч царських срібних рублів), яку передав новим побратимам.
Дуже швидко колишній гайдамака потрапив під захист впливових літераторів, політичних і воєнних діячів, які обрали переможну червону сторону. І хоча наступні ідеологічно правильні з огляду на правлячу партію публікації зберегли йому життя, на відміну від багатьох його знайомих, вони також лишили його душевного спокою, розриваючи серце внутрішніми протиріччями. Алкоголь і жінки, наїздами харківська психлікарня – таким був для нього початок 20-тих.
Узагалі за життя Сосюра мав близько семи тільки офіційних шлюбів, що певною мірою безпосередньо могло бути пов’язано з поставленим йому психічним розладом, що виявлявся в певних повторюваних маніакально-депресивних станах. За деякими даними досить нетаємне відвідування ним психлікарень згодом зробить його прототипом поета Бездомного з «Майстра й Маргарити» Михайла Булгакова (чомусь прототипом вважають саме його, а не Єсеніна, який мав подібні проблеми й знаходився в подібних місцях, можливо через загальновідоме ставлення до українського питання самого Булгакова). Психічній стан зіграє з ним у деякому сенсі й позитивну роль.
Натхненням для відомого кожному українцю «Так ніхто не кохав!» стала тотально російськомовна троцькістка-політрук (вірна послідовниця Лейби Бронштейна – Льва Троцького) ескадрону, що брав участь у боях за Перекоп, Віра Берзіна, яка стала дружиною Сосюри й намагалася остаточно покінчити із петлюрівщиною в його голові. Про неї він пише й у «Рабфаківці»:
«Ми з тобою зійшлися в маю,
Ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
Не любила, сміялася з неї».
За деякими свідченнями рукопис чернетки майже закінченої поеми «Махно» з її легкої руки потрапив до відповідних органів, звідки авторові не повернувся через виявлені в ньому явні ідеологічні похибки. Нарком освіти УСРР Затонський, до якого згодом серед іншого потрапила й чернетка поеми, творчість Сосюри оцінив однозначно: «Сосюра – не наш!».
Лютнева революція 1917 року звільнила Махна, цього давнього противника царату, від відсидки в Бутирській в’язниці в Москві, у якій він засуджений до страти перебував із 1910 року. До Гуляйполя він повернувся затятим анархістом. Розпочавши свою боротьбу проти білих і вочевидь не близьких до нього червоних, Махно не підтримав і Центральну раду, яка на його думку зі своєю «гайдамашнею» постала на перешкоді революції. Як відомо найголовніше земельне питання Київ вирішувати не поспішав. А запросивши австро-угорські й дойчські війська, які згодом цирковим маневром поставили на чолі України великого поміщика, колишнього білого генерала Скоропадського, київський уряд остаточно затвердив себе як ворога махновських повстанців. Спроби знайти порозуміння з Директорією, яка намагалася повалити Скоропадського, також дуже швидко зійшли нанівець. Маховик історії зрештою штовхнув отамана до спільних дій із червоними.
Прикметно, що суржикомовний Махно намагався звертатися до мас загальновідомою на його думку мовою, а вимоги робітників звертатися до них саме українською, якої він за власним зізнанням не знав, вважав лише шкідливою прикметою поміщицької київської куліси, яка насаджуванням мови може й не навмисно, але розбивала єдиний кулак революційної енергії. І справді питання мови в цей час нерідко було причиною заподіяння смерті тим, хто потрапляв до рук махновців. Незнання селянської мови самими селянами вважалось явним свідченням того, що перед ними стоїть безсумнівно агент ворожої для них імперіалістичної інтелігенції, який в умовах повстанської боротьби підлягає знищенню.
Очевидно його україномовна обраниця – вчителька української мови й член Просвіти намагалась привити Нестору більш поважливі почуття до мови його народу, що зрештою мало певні успіхи. Тепер у Франції з огляду на хитре юридичне переоформлення УНР (та ще й за безпосередньої участі тих же діячів періоду УНР) в УСРР, згодом УРСР Махно залюбки писав до автобіографічних спогадів про своє схвальне ставлення до ідеї української державності, культурного розвитку українського народу, радо називаючи події, в яких приймав участь серед іншого й українською революцією:
«Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это – что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это важно. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых нахожусь».
Виключеного в 1924 році з єдиної правильної партії Сосюру друзям від уже занесеного над ним меча довелося знову ховати до психлікарні. «Росіянам Єсеніна можна й українцям дозвольте Сосюру!» Життя глибоко запійного Сергія Єсеніна, який не зміг змиритися з новим радянським світом, скінчилося в калейдоскопі психлікарняних днів, де він якраз напередодні смерті написав відомий кожному росіянину «Клён ты мой опавший» і декілька інших найулюбленіших співвітчизниками віршів. Життя ж Сосюри продовжилося. 1931 року партія поновила його членство, а поет оженився на Марії – дівчині, яку він запримітив у Сталіно (нині Донецьк), коли та співала «Заповіт» на днях Тараса Шевченка. Дівчині судилось пройти з одіозним поетом чергове виключення його з партії 1934 року в купі із суцільною відмовою друкувати його роботи, поновлення в ній після його особистого листа товаришу Сталіну («Меня довели до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись... Ты моё единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!»), на якому Джугашвіли особисто накреслив «Восстановить в партии. Лечить». Вона пережила й нападки через написаний чоловіком у бутність воєнним кореспондентом у час Другої світової війни «Любіть Україну», який не припав до душі Лазарю Кагановичу. Їй довелося також пройти тюрми й табори після арешту 1949 року, формальною причиною якого стало розголошення нею державної таємниці про те, що з 1941 року вона була завербована МДБ. Сосюра, який на відміну від обраниці перебував на волі, написав більш ніж тисячу клопотань про звільнення дружини, але на волю вона вийшла тільки з відлигою по смерті сталевого вождя 1956 року. Вони із Сосюрою знову взяли шлюб, оскільки до того мали його розірвати.
Сосюра – лауреат Сталінської премії 1948 року. Також має Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка 1963 року, два ордени Леніна 1948 року й 1960 року, орден Червоного Знамені 1943 року, орден Трудового Червоного Знамені 1958 року та має інші нагороди радянського періоду.
Ще з часів радянської України його творчість наявна в шкільній програмі, зокрема радянські школярі мусили проходити його «Комсомольця». Щоправда «Комсомолець» серед певного вузького кола інтелігенції також був відомий за іншим його варіантом, де жовто-сині знамена ставали червоними, комсомолець перетворювався на гайдамаку, а курінний на комісара, відтак сьогодні школярі мають змогу вивчати його «Гайдамаку» у, як видається, первісному вигляді. Очевидно, талант Сосюри не може бути ані чужим, ані нічийним.
Після вирішення махновського питання розгромом махновців по їх виході з Криму військами Будьонного червона історія неслухняного Махна була закінчена. Навіть орден Червоного Знамені нібито за номером 4, який можна й сьогодні побачити на деяких його фото, тепер було прийнято вважати просто схожою на нього за дизайном незначною відзнакою червоного командира (дружина Махна Галина Кузьменко згадувала про відзнаку саме як про орден Червоного Знамені). А отже для радянської історії Махно так і залишився простим бандитом під чорним прапором. Незважаючи на деякі аспекти взаємодії Махна з військами УНР, що скоріш слід вважати виключенням із Махновського правила про зміну кольорів його супротивників («бий червоних, поки не побіліють, бий білих, поки не почервоніють»), до історії творення української національної державності він також потрапив зі значним знаком мінус.
Але все ж Нестор Махно як і його чорний прапор, незважаючи на всі скоєні під цим прапором злочини й несправедливості, залишилися в народній пам’яті відчайдушним виявом волі селянства. Як нагадування – у часи, коли голос народу не буде почутий, його слово буде підкріплено дією.
СХЕМА
«Крас-но-ПУЗ? Ти ж Пет-ЛЮ-рів-ським КОШ-том
001 !01 0010
Дру-ку-ВАВ-ся в га-ЗЕ-ті! Гро-МА-ми!
001 001 0010
Ту-чі БИВ… Чи ба-ГНЕ-том… Так ЩО ж там?
!01 001 00!0
Як о-ТА-ман, Єв-РО-па, що з НА-ми?
! 01 001 0!10
Чи не ТИ? То був ІН-ший Со-СЮ-ра?
!!1 !!1 0010
Той за ВО-лю ви-ПИ-су-вав ЗДА-чі!
!!1 001 0010
Той – не ТИ! Ти – ли-ШЕ «у-вер-ТЮ-ра»:
!!1 !01 0010
Ти під СТЯ-гом чер-ВО-ним ма-Я-чив,
!!1 001 0010
А до ТО-го в Ан-ТАН-ти «в по-ЛО-ні»
!!1 001 0010
По-хран-ЦУЗЬ-ки від-ЛЕ-жу-вав БУЛ-ки.
!01 001 0010
Тут в Мах-НА всі те-ПЕР на до-ЛО-ні!
!01 !01 !010
Хай де-ІН-де шу-КА-ють при-ТУЛ-ки!..
! 01 001 0010
Не бо-ЇСЬ, ти ж не БА-чив бе-РЕ-зи?
!01 !!1 0010
Та ще Є тут сме-РЕ-ка, о-СИ-ка,
!!1 !01 0010
А-ле Я вже за-НАД-то тве-РЕ-зий.
0!1 !01 0010
Що ро-БИ-ти з то-БОЙ, го-рє-МИ-ка?
!01 001 0010
За а-НАР-хі-ю ТИ?! За Вкра-Ї-ну…
!01 001 !010
За ре-ЖИМ?.. За Пет-ЛЮ-ру, Брон-ШТЕЙ-на?!
!01 !01 0010
На-кру-ТИВ тут ме-НІ хур-то-ВИ-ну.
001 !01 0010
Сіль-ву-ПЛЄ, як у-СЕ, мля, ой-ВЕЙ-но.
001 !01 !010
Щу-ся ЗВИ, хай діс-ТА-не па-ПЕ-рів.
!01 !01 0010
А ти, ДРУ-же, не-ХАЙ бу-деш ГОС-тем.
!!1 001 !010
Не по-ЛОН, як ти ЗВИК, не для СЕ-рів.
!01 !!1 !!10
Спра-ву МА-ю для ТЕ-бе – все ПРОС-то!
!01 0!1 0!10
Бать-ка ВЧИ-ти не ЛИ-чить хлоп-ЧИ-ні,
!01 0!1 0010
Та вір-ШІ я лю-БЛЮ, а ти – МАЙ-стер!
!01 !01 !!10
То під-ТЯГ-неш у ЦІЙ ри-мув-ЩИ-ні.
001 !01 0010
Ри-ма ЯК… До жор-ЖИ-ни, до АЙ-стри…
!01 !01 0!10
Ще лю-БОВ як о-ТУ ри-му-ВА-ти…
!01 !01 0010
Щоб про-СЛА-вить а-НАР-хі-ю НА-шу!
!01 001 0010
Бо сло-ВА кра-ще Б’ЮТЬ за гра-НА-ти
!01 !01 !010
Й ку-ле-МЕ-ти не ЗВА-блять На-ТА-шу…»
001 0!1 0010
Я На-ТАЛ-ку й Га-ЛИ-ну ту БА-чив,
!01 001 0!10
Як в Мах-НА гос-тю-ВАВ… З Гу-ляй-ПО-ля
!01 001
Гар-них АР-ку-шів ЗДИ-бав на ЗДА-чу.
!01 001 0!10
Де у-РО-ки мо-Ї і де ВО-ля?..
!01 001 !!10
(Це сто-РІН-ку як-ЩО ли-ше ЗБА-цать!
!01 001 0!1
О-та-КО-го Мах-НО-ві я ВІР-ша
001 001 0010
При-свя-ТИВ, а там ЩЕ ка-хи-НАД-цять:
001 !!1 0010
Од-на ОД-но-ї КРА-ща – не ГІР-ша!
0!1 001 0!10
Струм – по-Е-ма! Про РА-дість і МУ-ку!
!01 001 0!10
Як та-РАН під-сту-ПА-є до МУ-ру!
!01 001 0!10
Мав під О-плес-ки ЗДА-ти до ДРУ-ку –
!!1 001 0!10
Ти ж від-НЕС-ла в про-ку-ра-ТУ-ру…)
!01 000 010
ID:
1065912
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Історичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 19.07.2026 09:29:04
© дата внесення змiн: 19.07.2026 09:29:04
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
