Жила–була п’ятирічна Алісонька – баловніка ще та! Любила вона жартами пересипати своє мовлення, наче вервиці перебирати чи кубиком Рубіка гратися. А ще – наслідувати мову звірів та пташок. «Бе-е-е-е!» - гасала вона квартирою.
- Хто там бекає, Алісонько? - запитує бабуся.
– Ведмедик, - відповідає мала.
- А може, малий баранчик?
- Та ні, ведмедик! – наполягає на своєму дівчисько.
- Ну, ведмедик – так ведмедик, - зітхає бабуся. «Переросте», - думає про себе.
Одного разу з Алісою трапилася пригода: ідучи з мамою до садочка, побачила вона диво-дивнеє: якийсь зайчисько високо на дереві мостив собі гніздечко. Лапками перебирав гілочки й плів собі, ніби корзинку, тепленький будиночок. «Не може бути!» - вигукнула мала й нумо протирати оченята: фокус наводити. Але нічого не змінилося: сірий вухань продовжував пихкати-трудитися. «Як він туди забрався?» - міркувала Аліса, озираючись на чудасію.
Мама залишилася позаду, а ніжки понесли Алісоньку далі. У невеличкому сквері дівчинка побачила сумну лисичку, яка сиділа біля дерева й лускала… горішки. Наче білка. «Хрум-хрум, - почула Аліса. – Ох, краще б я їла курочку чи півника. А то зовсім замучило мене це вегетаріанське харчування», - бідкалася руда. Лисиця махнула яскравим хвостом з білим кінчиком і майнула на соснову гілку. Потім на іншу. Та й зникла між гіллям дерев. Дівчинка аж сіла на травичку з несподіванки.
- Та що ж це таке зі звірятами коїться? – стурбувалася Алісонька.
Тим часом під деревами повагом ходила мала білка й полювала на мишей.
- Ану, тихо, малявки-шмакодявки! А то я вас зараз піймаю та з’їм! - погрозливо шкірила гризунка біленькі зубки.
Але малі шибеники-мишенята лише підсміювалися з такої незвичної ситуації: що вона там їм може зробити! Білки ж на мишей не полюють. Гризунка ледь не плакала з горя.
Алісонька попростувала далі. Стежка привела її до лужка. На лузі паслися… два вовки. Із кислими мордами вони хрумали соковиту траву, та ремигали, як корови.
- Ти їж, не вередуй, - мовив перший вовк. – Трава корисна для організму, знаєш, скільки в ній міститься вітамінів та мікроелементів!
- Не хочу вже цієї трави! От якби зайчатинки… Та під журавлинним соусом, - облизнувся інший. І аж слина потекла із зубатої пащеки сіроманця.
Раптом із річки вискочила риба та й поскакала по траві. «Іго-го-го! - заіржала вона. – Ой, треба поле орати, господар город збирається саджати… Тяжка моя доля. А жила я у водичці - горя не знала. Плавала собі, черв’ ячками харчувалася, водоростями. А тепер лише сіно, сіно, сіно… А в мене зубів немає… І віз який важкий… Куди краса моя зникла: усі плавнички постирала, луска опадає… А пити… Як же я хочу пити! Без водиці загину», - заплакала рибка.
«Та що ж це коїться?» - міркувала далі Алісонька. І раптом згадала, як сама ж і жартувала з приводу тваринок: навмисне плутала, де живуть, що їдять, які звуки видають.
Над озером саме кружляли качки. І, замість того, щоб крякати, видавали голосне «гав-гав-гав!»
- А хто це нас там передражнює? – обурювалися собаки, у яких з горла чомусь чулося хрипле «му-у-у-у!»
Аліса вирішила перепочити біля старої плакучої верби. Раптом одна гілка на ній аж затріщала: «Трі-і-сь!» Мала підняла голову доверху й побачила на дереві в теплому білому заячому кожушку …соловейка, що аж спітнів і виглядав так незграбно й вагомо, що гілка під ним ледь не відчахнулася. Він хотів заспівати, але від перегріву його горлечко пересохло й набрякло.
Аліса почала роззиратися навкруги: усе здавалося їй незнайомим: і парк, і луг, і озеро… Та й тваринки дивно якось поводилися. Де це вона? І мами чомусь немає. І тільки зібралася плакати, як раптом на стежці побачила маленького чоловічка, з мізинчик зростом. Він був у брунатних штанцях та в камізельці поверх біленької сорочки, у манюсіньких червоних черевичках і такому ж червоному капелюшку. «Ти хто? - здивовано запитала вона, звернувшись до нього. – І куди це я потрапила?»
- Алісо, ти зараз знаходишся в країні Плутанії. А я Чебиряйчик – маленький гномик і трішки чарівник.
- Що це сталося з тваринами? Я їх не впізнаю! Зроби щось!
- На жаль, я не можу нічого змінити. Якась дівчинка весь час, жартуючи, плутала тваринок, тому й виникла ця країна Плутанія. І звірі та пташки почали так дивно поводитися. Тільки від неї залежить, чи зможуть тварини стати такими, якими були. Але ж якби знати, хто це, ми би її попросили все розставити на свої місця.
- Ця дівчинка – я, - почервоніла Аліса. – Але як все змінити?
- Тобі підкаже серце. Воно в тебе добре. А мені вже час іти. Бувай, мала. Ще зустрінемося, - мовив Чебиряйчик і махнув своїм маленьким червоним капелюшком, лишивши після себе на згадку червону суничку посеред весни.
Аліса підійшла до рибки, сказавши, що не гоже такій красуні впрягатися до воза і що для роботи знайдуться коні, а зараз її взагалі виконує техніка. І вкинула рибку до річки. «Так просто?»- запитаєте ви. Так, це зовсім просто: у потрібний час знайти потрібні слова. Рибка махнула їй на прощання хвостиком - і рушила у вільне плавання.
Качкам дівчинка порадила крякати своєю мовою, а не гавкати сусідською, адже цуратися своєї мови – то великий гріх. І швидко навчила їх качиної, хоча чого там, і сама ще трішки не вимовляла «р». Але Аліса дуже вже старалася. І качки радо опанували своє «кря». Почувши качок, сусіди радо загавкали, як і потрібно собачому племені.
Вовчикам дівчинка запропонувала дієту карнівор. Не чули про таку? Це м'ясна дієта, що передбачає вживання виключно продуктів тваринного походження (м'ясо, риба, яйця, жири), і називається ще «дієта хижака». Вона базується на повній відмові від вуглеводів, фруктів, овочів та злаків, маючи на меті схуднення та боротьбу із захворюваннями. Ой, ті так зраділи, що кинули хрумати траву, узяли ноги в руки й гайнули до лісу так, що їх тільки й бачили.
Білочці Аліса понесла горішки. І тільки постукала ними один об одного, як гризунка пригадала свої улюблені ласощі. Залюбки з’їла смакоту, щиро подякувала й за мишенят миттю забула. Ті аж трохи образилися: не буде з кого кепкувати. А білочка теж майнула у своїх справах.
Лисичці Алісонька залишила свій сніданок в лоточку: шашличок та котлетку, що передала їй бабуся Лора Голд. Ох, і пахуча ж була котлетка! Лисичка лише почула цей запах – відразу покинула горіхи: «Та хай їм трясця! Так усі пломби повипадають». І гайда до смакоти. А потім махнула лапкою Алісі: «Дякую, мала, кожен має займатися тим, до чого здатен», - і побігла полювати на різне птаство.
А зайчику допомогла Алісина мама. Вона побачила його на дереві. Поки знімала сірого, то й мала з’явилася. Якраз мама тримала вухатого на руках, коли Алісонька почала розповідати їй про подорож у країну Плутанію. «Знову вигадує, - посміхнулася мама. – Ох уже й фантазерка!»
- Ходімо, Алісо, до садочка, а то ми, як завжди, запізнилися. Пропустили й сніданок. Добре, що я тобі лоточок з їжею поклала, - сказала вона й взяла малу за руку. А та схрестила вказівний та середній пальчики, щоб мама не помітила відсутності лоточка. Прямо над ними пролетів соловейко, скинувши важку біленьку шубку. Легкий вітерець остудив його тільце. Ох, як же він затьохкав на радощах! А люди подумали: «Весна прийшла, тому й співає!» Лише Аліса знала, чому співає соловейко.
ID:
1059223
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.03.2026 21:19:15
© дата внесення змiн: 16.03.2026 21:31:43
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
