|
О, Харківщино, рідна,
Душею… завжди твоя,
Землице моя плідна,
Щораз щебет солов’я,
Пробуджував так рано,
У захваті п’янкому,
Вітрець співав сопрано,
Під злет, думки без втоми.
В росинках ноги. В травах
Дитинство і світла юнь,
Зненацька у октавах,
Ледь-ледь доторкнувся струн.
То ніби скрипка грала,
Вже й жвавий, пролине звук.
А серденько співало,
Сприймаючи всю красу,
І ніжний погляд мами,
Що в пам’яті бережу,
Здаля поміж хлібами,
Додому, радо спішу.
А зараз що? О Боже,
Ущент розбита земля,
Стиска… душі тривожно,
Сусід сказився, війна.
Летять гелікоптери,
Стрибає, як саранча,
Із злобою пантери,
Весь розум, зовсім втрача,
Це військо ненажери,
Кинжали, знов розкида.
Здаля, не звук серенад,
Гнітить річечку Лопань,
Із свистом упав снаряд,
Останній місток топить,
Вода омиє берег,
Не злічить нову рану,
В сльозах, младе джерельце,
Утратило удачу,
Не зцілить, вмира серце.
Це сон? О ні! Наяву,
Де стежка, що до школи?
Навіщо, почав війну,
Завдав болю і шкоди?
Де світлі вікна - імла,
Злодійський тон війни,
Стражда зболена душа,
Гуляють мов привиди,
Рвуть серце на шматки.
Де поле вирви, ями,
Будинки - руїни скрізь,
Безжально, до безтями,
Приносить жах, смерть і біль.
Боєць на півдорозі,
Скровавив трухлявий сніг,
Дідусь старий не в змозі,
Піднятися, бо без ніг,
Залишивсь на порозі,
Не втримався, допік гнів,
Здійнявся до вічних снів.
На жаль, не їде потяг,
Із Харкова… у село,
Де ха́тки, ті знайомі,
Пейзаж, рідний за вікном?
Скрізь ходить, смерть з косою.
Прудянка, вже й Слатино,
Козача Лопань стогне,
Розбита надто давно.
Гримить, довкола попіл,
Звірині страшно, втекла,
Злетів до неба сокіл,
Тож куля, вмить досягла.
Мороз, аж біль невпинний,
Як страшно пізнати все,
Течуть сльози полинні,
Не в змозі зімкнуть очей.
Печаль, розпач, аж пече.
Це зло - геноцид людства,
З’їдає мізки заздрість,
Життя, не без паскудства,
Керує, ним жадібність.
Іуда занапастив,
І свій народ, вже під гніт,
Поклав. Певно зачинив,
По тюрмах, що увесь світ,
Таких не знав й не бачив.
Незгодних закатував,
Готуючи, щоб стратить,
Свою велич показать.
Позаду тисяча днів,
Як важко все сприймати,
О скільки доньок, синів,
Оплакує знов мати,
В журбі та час ховати.
І тільки поле знає,
Їх стільки, у снах лежить,
Чи безвісті пропали,
Вони ж, так хотіли жить!
В душі вогонь палає,
А лиху немає меж,
Жура серця стикає,
Диявол, чого ти ждеш?
Не стала на коліна,
Тож кров, козацька тече,
Повстала Україна,
Розбурханий час гряде!
Весь біль не вгамувати,
Гнобиш землю, рідний край,
Настане час розплати,
Прощення, ні, не чекай!
Надія не вмирає,
День світлий стріне мати,
Щоденно, я вірю в це!
О, Харківщино… моя,
Бій вкотре, хоча й осінь,
Трава згоріла дотла,
Похмура, темна просинь,
Щодня прошу, Бога я,
Та й весь народ наш молить,
Хай зникне, вічна вражда,
Нехай забринять роси.
І знов чисті, як колись,
Ранкові і веселі,
Й дитячі мрії збулись,
Осінні акварелі,
Під мирним небом лягли,
Навік накрили темінь.
Вклонюся, низько землі,
Незламним захисникам,
Що день і ніч у борні,
Спроможні винести хлам,
Усупереч цій війні,
Повернуть мир, щастя в дім!
О, рідна Харківщино!
Я серцем і душею…
Назавжди, лиш з тобою.
20.11.2024 р.
ID:
1026918
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.11.2024 11:03:14
© дата внесення змiн: 30.09.2025 10:10:05
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
