Чашка кави закрила ворота до сну,
сновигаю очима по темній кімнаті.
Одиноко стрічаю вже котру весну,
безпорадна подужати думи картаті.
Під вікном жовтий місяць дугою завис,
вітер гримає в раму, благає притулку.
В нерухомій душі втих весняний каприс,
і надія не знайде ніде порятунку.
Знов ночами дивлюсь швидкоплинне кіно,
дивна пам’ять притягує юність безпечну.
Теплий спогад влітає в розкрите вікно,
у свідомості моститься десь на краєчку.
Зазирає світанок, ще без метушні,
на рожевій стіні ледь світлина сіріє.
Ставить день незавершену драму мені:
постіль завше холодна і ковдра не гріє.
Аналогічно, перший рік війни, щоправда, ще вистачало сил перероблювати все вночі. Рими для мене своєрідний відпочинок, підживлення витраченої енергії. Дякую і Вам.
Зараз, через воєнні дії тулюся до родини і часу на рими обмаль. А раніше я багато справ могла переробити вночі, звичайно зберігаючи спокій сусідам по квартирі.
Дякую вам, шановний Ростиславе.