|
(iз циклу «ЛИСТ ДО ПОДРУГИ»)
(частина третя)
М.: Знову жінка ждала́. Лиш в чеканні плекала спасіння.
Дожидалась в надії: «Мій Боже, замкни ті затвори!»
Наповнялося серце думками, що важчі каміння.
Наливалися в чашу душі краплі сповнені мору...
Л.: Раз на тиждень листоноша привозив газети. Ярина чекала з надією того моменту, коли господиня розгортала газету, чекала, затамувавши подих: раптом кінець тій війні прийшов. Але кривава бійня тільки набирала обертів,
покриваючи чорним мороком майже всю Європу. Ті криваві щупальці захопили й країну, яка дала Ярині тимчасовий прихисток.
М.: Ріки часу плили. Не спинялись для людства ніколи.
То пороги стрічали, то тихо неслись благодаттю.
Тільки жінка Ярина спокою не мала, відколи
Залишила свій дім та пізналась в новій іпостаті.
Л.: Дні збігали за днями, складались в тижні, місяці, роки...
Якось так непомітно, закінчилась та далека війна. Закінчилась для всіх, але не для Ярини. Революція, зречення царя, ще одна революція. Там, на Батьківщині, клекотіла вже інша війна, громадянська. Чорна зграя шакалів шматувала велику колись імперію, на окраїні якої зродилась перша незалежна Українська держава.
М.: Неба стала блакить над сумними думками Ярини.
Сонця промінь ввійшов у засмучені плеса благої.
Що ж та доля несла в непросту круговерть цій людині?
Знав лиш Бог. А вона впетро йшла по стежині святої.
Л.: Не вистояла молода держава. Чи то люди втомились від війни і революції, що вихором пронеслись над Вкраїною, чи то відсутність єдності в діях українських національних сил та непослідовність їх політики і розпорошеність військових формувань стали тому причиною. А може споконвічна любов українського селянина до масного родючого чорнозему і непереборне бажання мати у власності гарний клапоть його і можливість плекати золоті зерна пшениці та жита.
Тримались з усіх сил за ті родючі чорноземи, як могли, опирались насильній колективізації.
В хід було пущено найстрашнішу у світі зброю. Голодним чорним мороком вкрилась земля українська, земля, на якій з роду віку родились пшениця та жито, земля, яка віками була сенсом буття хліборобського.
М.: Парувала земля. Колисала у собі зернини.
Вигрівала теплом того сонця, що людям світило.
Та не всі несли гідно у собі імення ЛЮДИНИ -
Відбирали життєві скарби із зернистої сили...
Л.: І гинули хлібороби від того страшного голоду, зламаними колосками падали додолу на ту святу українську землю, трухлою соломою розсипалися обіч доріг, котрі вели в міста в надії здобути або наміняти якоїсь поживи. Голодними широко розкритими оченятами дивились діти хліборобів в скорботні і такі ж голодні материнські очі, заходячись німим голодним криком, маленькими золотими зернятками осипались додолу, щоб не прорости, не залишити після себе слід, а тихо розтанути з останнім страшним бажанням шматка хліба.
Десь там того страшного тридцять третього тихо і непомітно, разом з мільйонами українців згинули від голодної смерті мати і дорослі вже доньки Ярини. Якимось дивом вижила і попала в сиротинець маленька внучка.
М.: Що ж ти робиш, життя!? Нащо стільки тих проб посилаєш?
Серце зоране вщент, ти ж готуєш вже іспити свіжі!
Чорноперим воронням над людом вкраїнським літаєш,
Мориш голодом, страхом, вистуджуєш зболені крижі...
Л.: Та не знала того Ярина. Того ж року Сполучені Штати Америки встановили з Радянським Союзом дипломатичні відносини, і Ярина з надією стала пробувати повернутися додому. Її відмовляли ті з емігрантів, яким вдалося вирватися з комуністичного пекла. Офіційні органи, до яких вона звернулася для оформлення візи також відмовляли, просили не ризикувати ні своїм життям, ні життям своїх рідних. Здалася Ярина, навіть листи боялась відправляти.
М.: Охолола Ярина. Надію під серце загнала.
На мільйони печатей й ключів позамкнула від себе.
З головою пірнула в порожність, би збавити жала,
Що точили її... Очі ж вкотре вдивлялись у небо...
Л.: Змирилася зі своєю долею Ярина, вийшла вдруге заміж. Гроші, які збирала на хату вирішили вкласти в бізнес. Купували з чоловіком старий непридатний для життя будинок, ремонтували і продавали вже дорожче. Потім знаходили інший, ремонтували, і знову продавали. Все ніяк не хотіла жити в одному будинку, душа рвалася на Вкраїну, додому. То ж і житло завжди було тимчасовим.
М.: Малювало буття візерунки у долі Ярини.
Ніби й стала «своєю», а вишиту душу не стерла.
За роками губила роки - ті безцінні перлини.
Знову глянула в небо і тиху сльозиноньку втерла...
Л.: Пролетіли роки... Вже Ярина й не відрізнялась нічим від інших американських жінок, перейняла звичаї, вивчила добре мову. Лиш в душі залишалась такою ж українською селянкою, все так, як і по приїзду із сумом дивилася часом на небо та туга за своїми донечками, за рідною Україною, здавалось, навіки засіли десь глибоко, на самому денці душі. Одного сонячного ранку і радіо, і перші сторінки газет вийшли з новинами про візит до Америки Микити Хрущова. Всі тільки й писали про прогресивного радянського лідера, про хрущовську відлигу, про розвінчання культу Сталіна. Ярина якось наче аж ожила. В той же день вона написала листа і відправила його на батьківщину. З острахом і надією чекала вона відповіді з отчого краю. Чекала місяць, другий... Потім написала другий лист, потім іще ... Ці листи і чекання стали тепер сенсом її життя. Вона похоронила чоловіка і залишилась жити в останньому з відремонтованих для продажу будинку.
М.: Ожила! Відімкнулась! Відчулась в життєвих потоках!
Мов струна забриніла! Гойднулась у давніх надіях!
Сивочола голубка купалась в намріяних кроках
По землі українській; загублених в часу завіях!
Л.: В далекій Україні зайшла на пошту немолода вже жінка і підслухала розмову між листоношею і начальником пошти. Вони розмовляли між собою про листи з далекої Америки, які приходять на прізвище людей, які не проживають в їхньому селі. Вона запитала прізвище і з подивом сказала, що колись знала цих людей, а листи пише її рідна тітка, яка до революції поїхала в Америку і не повернулася. А в сусідньому селі живе її рідна онука. Так Ярина дочекалася листа із України. Два роки зайняло оформлення візи і всіх необхідних документів. Більш як через півстоліття повернулася Ярина додому. Купила гарну хату недалеко від автомагістралі. Як вона казала, щоб хоч трохи було схоже на Америку. Дивувалась тим змінам, що відбулись в Україні. Але завжди казала, що дуже далеко до того життя, яким живуть американці. Та одного так і не змогла збагнути американська українка з роду хліборобів, як могло таке статися, щоби на таких родючих землях в двадцятому столітті від голоду вимирали цілі села...
М.: Тим ОБІЙМАМ немає ціни! Вони вічні! Нетлінні!
Хто не був, той незна. І він вартості тому не дасть.
Чорнозем, вишиття, рідна мова та грона калини -
Обереги родинні, що гріють у часі нещасть!
Марія Дребіт - Лариса Чоп, дружина загиблого Героя з Київщини Сергія Чопа.
17.01.2022 Португалія-Україна.
На фото головна героїня розповіді пані Ярина.
Фото реставроване та змонтоване у фотоколаж Олександром Бригасом.
ID:
1054708
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.01.2026 15:39:31
© дата внесення змiн: 05.01.2026 15:39:31
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
