Я знов полюбила тишу.
Тікаю в безмежжя світле
цілованих там,
в минулім,
росою умитих трав.
Горнуся у неї щільно,
в повітря п’янке,
розквітле,
і спогад ловлю на дотик,
де подих ти мій ковтав,
де ти красномовно й ніжно
сонети читав очима,
де мліла тодішня тиша
у ніжних твоїх руках,
де гріх полював на тіло,
а святості тінь незрима
прощала земні провини,
вустами знімала страх.
Стелилась покровом ночі
давно,
в незворотнім часі,
ота незбагненна тиша,
солодша за сотні тиш,
бо там,
на долонях світу,
бо там,
на всесвітній трасі,
з рук Бога пили ми щастя,
для нас вготоване лиш.
Це щастя дало нам сили
на тисячі літ…
На вічність,
що тернами йде мовчазно,
долаючи виклик доль.
Я знов полюбила тишу.
Мабуть, це егоїстичність.
Знов спогад ловлю на дотик.
Цю слабкість мені дозволь.
Зі збірки "Кохання солод як причастя"
