Як звикнути до існування в пустці,
Як не зійти з ума від самоти?
Ще так недавно тішились відпустці,
Сьогодні звістка - що загинув ти....
Цей чорний день не промине ніколи,
Спинився час і я спинилась в нім.
Чому? мій Боже, ти таке дозволив,
Питає серце в розпачі німім.
Я все чекаю, я не можу спати,
У снах моїх жорстокі йдуть бої.
І бачу я, як падають солдати,
А з неба очі дивляться - твої...
І донечка вже виросте без тата,
Лиш ради неї я іще жива.
А нам би жити, тішитись, кохати,
Та я віднині - молода вдова.
Синок підріс, надія і опора,
Я виживу, бо діти ще малі.
І ми побачим, як сконає ворог,
Як згинуть в пеклі звірі-москалі.
Весною я садитиму калину,
Хай біля тебе кожен рік цвіте.
Життя віддав за вільну Україну,
За синє небо й жито золоте.
Як наші діти виростуть, я знаю,
Ти будеш з нами в спогадах і снах.
Жива людина - доки пам'ятають,
Тому ти вічно житимеш в серцях.
