*диптих*
1.
Тісний цей світ. І докучають плечі.
Ми тонемо в ілюзіях-гріхах.
А час гризе хвилини, як малеча
Зелені ябка в сонячних садах.
Кричати? Ні. Кричать тепер вітрини,
Газетні шпальти і німі роти.
А істину, розчавлену до глини,
Ми звикли обережно обійти.
Споживачі ми в секонд-хенді долі,
Міняємо свободу на мідяк.
Душа? Вона, як пташка у неволі,
Об ґрати б'є й не вирветься ніяк.
А ми їй — корм. А ми їй — телевізор
І сурогат дешевих почуттів.
Ми всі тут емігранти із безвізом,
В країні ненароджених світів.
Мені болить не те, що світ жорстокий,
Він завжди був ареною для драм.
Болить, що ми, згубивши власні кроки,
Будуємо собі фанерний храм.
Що совість — це спустошені химери,
Що честь тепер — незручний аргумент.
Що генії вмирають, як прем’єри,
Зірвавши куций лиш аплодисмент.
2.
Я не прошу ні слави, ні овацій,
Ні місця під софітами брехні.
В цім хаосі безглуздих декларацій
Дозвольте залишитися в тіні.
Але — собою. Не чужим відбитком,
Не тінню тіні в дзеркалі кривім.
Не грішним плодом у світах нажитку,
Де совість — це примарний тільки дім.
Хай буде біль. Хай буде ця судома.
Це значить — я жива. Іще горю...
А над землею, срібну і знайому,
Стрічаю вкотре молоду зорю.
Хай дивиться. Холодна і сувора.
У наші душі, повні пустоти.
Сьогодні ми ще є. А що — учора?
А завтра — хто?
І головне — куди?..
Дуже влучні порівняння! 
