Усмішка – маска, мов тінь на чолі,
Сміюся, бо так простіше збрехати,
Іду серед друзів, мов птах у петлі,
А в серці – діра, що не хоче стихати.
Я жартами тишу глушу до кінця,
Щоб ніхто не побачив, як боляче дихать,
Та серце стискає мов куля свинця,
Головою вже вільна та памʼять все нищить,
Лягаю в кімнаті, мов в прірві німій,
Розчиняюсь у темряві, тихо й незнано,
Всі скажуть — щаслива, та світ вже не мій,
Зʼїдають мене… Кожен день мої рани.
І жоден не бачить, як ніч мене рве,
Як сльози, мов скельця, ріжуть повіки,
Ніхто не питає: «Чи тобі не зле»?
Бо звикли до сміху, до теплої втіхи,
А я — це мов міст без опори й землі,
Порожня, як чашка до дна спорожніла,
Все вчуся любити себе у пітьмі,
Бо серце тобою колись захворіло.
Мені б хоч на мить — без ваги, без брехні,
Лиш погляд живий, що торкнеться душі…
Та поки що знов — я іду між людьми
І дірку ношу, що ховається в вірші.
Тебе я кохаю — без права на «ми»,
У серці лиш спогади, мов би фрагменти.
Я більше не хочу згорати в зимі,
Де ти — лиш мовчання і вічні моменти.
ID:
1054904
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.01.2026 18:32:09
© дата внесення змiн: 08.01.2026 18:48:44
автор: Вірсавія Стрельченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
