Зима знекровила твоє обличчя,
Мороз зробив його білим, як сніг,
Погляд скляний, ніби куля убивча.
Зникли слова, а також зник сміх.
Ти зникла, давно, відсутньо-присутня.
І наче наповнена, і мов би пуста.
Силкує всміхатися куплена сукня
Потріскані, обезкровлені, зів’ялі вуста.
Та щось тебе рухає, штовхає вперед –
Чи то одержимість, чи то течія, –
Не видно нічого – тебе видно ледь.
Дошкульно блукає грудьми печія.
А може, розрадою стане весна,
Що теплим дощем виполює квіти.
Твій смуток мине й погода ясна
Буде не раз тобі ще радіти.
