Мене вважають гордою, складною,
А я — розбита, просто не жива.
У кожній фразі чую «Що з тобою»?,
Я просто залишилася ... Твоя
Іду, сміюсь, тримаюсь, ніби сильна,
Та що за сила — це пустий фасад.
Мені страшніше бути вже безкрилою,
Ніж впасти знов у твій холодний сад.
І хай навколо світло й різні люди,
Я серед них — мов вирізана з тла.
Бо що з того, коли в мені усюди,
Твоя мовчанка тягне до нуля.
Я вчуся жити, ніби вже без тебе,
Та в кожній дії — слід твого «колись».
І навіть небо інше — без потреби,
Вогонь- це я, немає страху опектись
Твої слова ще бродять по кімнатах,
Твій голос — в шелесті нічних пісень,
Я не шукаю іншого формату —
Ти мій останній, болісний рефрен.
І що б не сталося — ще не відпущу.
Хай тіло далі грає роль живої,
Та душу я давно вже не ношу —
Вона пішла останнім кроком із тобою.
