|
По небу білі й сірі хмари несуться невпинно. Осінній вітер з дерев зриває барвисте листя і одночасно, те що раніше впало, здіймає із землі. Воно ледь підлітає, то знову крутиться, ніби у намаганні догнати один одного. Лише за секунди, чи за хвилини в купі копошиться та вже немов погоджується з вироком долі, тихо приляже.
Після нічної зміни, Катерина повертається додому. Вона давно працює на залізниці, набігавшись у парку відстою багажних вагонів, поспішає скоріше прилягти в ліжко відіспатися. Зазвичай все проходить нормально. Та інколи відбувається збій у системі списування, тоді й доведеться добряче набігатись, все перевірити.
*
Їй двадцять вісім років. Одного вечора після денної зміни чекала на дизель-поїзд. Щойно з прибулого службового поїзда, з роботи повернулись чоловіки-залізничники. Привітавшись із знайомими, слово за слово, її познайомили з колегою по роботі Артуром. Віком за неї старший на чотири роки, не місцевий, жив у гуртожитку. Напевно тому довго й не зустрічалися, одружилися. За два роки сумісного життя дитину не придбали. Та й коли він приходив на підпитку, вона вже про це не думала. Останній рік, то ніби його зурочили, став часто пити, прогулював роботу. Дочекався, що звільнили, добре хоч не по статті, а за згодою обох сторін. Після того дня, залишив телефон, подався у мандри, казав на заробітки. Але через пів року прийшов лист на розлучення. Вона відразу погодилася, вважала, шкодувати немає за ким.
*
Нині, Катерина сама господарює, добре, що добротна хата залишилася від бабусі. Батьки з молодшим сином, його дружиною та двома онуками, вже років п’ять, як купили будинок у Могилів-Подільському. Хоч інколи серце крається, що одна та думками себе підтримує – у мене все добре, а далі якось буде, як доля поверне, я ж від неї нікуди.
З містечка до станції, їхати дизель-поїздом майже хвилин сорок. А далі, до села йти п’ять кілометрів, то через пустир, то уздовж посадки. Добре витоптана стежка тягнеться до траси. Перейшовши трасу; посадка, поле, долина, рівчак і ліс. Одна стежка уздовж нього, інша, ніби трохи вгору, через ліс. Так можна з двох сторін добратися до села. Колись це село славилося яблуками, люди жили заможно. Та згодом, молодь все частіше виїжджала до містечка, а то і в обласне місто. Там навчалися, влаштовувалися на роботу, в надії побудувати собі будинок, чи придбати квартиру.
Катерина і її однокласник Микола залишилися в селі. Після заочного навчання в КЕМТ, працюють на залізниці. Закінчивши навчання Микола планував перебратися в містечко, обіцяли дати гуртожиток. Але одного разу, родина запросила їх на весілля, в інше село. На другий день поверталися додому, за кермом мотоцикла був батько. Мама вперлася , хотіла сидіти позаду нього. Миколі ж довелося присісти в коляску, в яку ще й поставили два кошика з гостинцями. Та на трасі, раптово прямо їм назустріч, на великій швидкості з’явилася машина Нива. Батько не встиг повернути в сторону, мотоцикл полетів кубарем. Миколі ж пощастило, коляска відірвалася і по інерції проїхала ще метрів п’ятдесят.
Поховавши батьків, так і залишився в селі. Хоча щодня їздити на роботу нелегко та іще йти кілька кілометрів, але людина до всього звикає. Будинок, город, поросятко, кури, гуси, качки, він не відмовився від цього.
*
Минуло більше року. Якби час повернути назад, можливо би відбулися більш тепліші відносини з Катериною, але вона вже мала чоловіка. Не знати звідки, Микола в дім привіз дружину Юлю. Воно ж по сусідству, все, як на долоні. Але чи одружився, чи так собі зійшлися жити, про це не знала. А запитувати, цікавитися, вважала недоречно.
Але шила в мішку не сховаєш, по розмовам помітно, що не одружені. Часто до Миколи чула її крики,
- Я з тобою живу, бо пожаліла, що сам живеш. А шкарпетки та робочу форму прати, не наймалася. Подякуй, що їсти готую та сплю з тобою.
Він напевно її умовляв, бо згодом чула сміх. Ця ягода не з нашого поля, інколи так собі казала Катерина. Цікаво і де він таку панянку знайшов, але то його справа. Тут хоча би в своєму, як кажуть, сараї, лад навести.
Минав час, змінювалися пори року. Зима видалася сніжною, хоча вже березень, але вчора хурделиця підсипала снігу. Катерина вже мешкала сама, зранку з лопатою й віником обходила будинок, розчищає подвір’я від снігу. Раптом у сусідів скрип дверей, привернув її увагу. З будинку, в одному халаті вийшла Юля. Її напевно нудило, бо нахилилася, однією рукою, на грудях тримала халат. У другій руці тримала рушник, витиралася ним, а потім долонею захопила сніг, приклала до чола.
Вона співчуваючи подивилася на неї і тут же посміхнулася. Мабуть вагітна, може вже не будуть так сваритися, матиме замороку, звикне.
Минуло майже два місяця, весна, на городі роботи непочатий край. Надворі Катерина чекала трактор, який мав зорати город. Побіжно зазирнула до сусідів. На веранді навстіж відчинені двері, кіт і пес лежать на порозі. Аж вмить зупинилася, ніби, як від сну прокинулася,
- Боже, я із своєю роботою давно не бачила й не чула сусідів. Та й біля поїзда, Микола на очі не траплявся. Може в них щось сталося?
За кілька хвилин, вона зайшла в будинок. Сморід вдарив у ніс, від здивування очі на лоб полізли. По кімнатах розкидані пусті пляшки від горілки, вина. Одягнений у кожух, Микола спав у ліжку.
Зненацька, зачеплена ногою пляшка вдарилася об іншу пляшку, роздався різкий звук. Він махнув рукою, щось промимрив, закашлявся.
Вона майже крикнула,
- Ану вставай! А це що коїться? Миколо, ти що з глузду з’їхав?
Протираючи обома руками очі, він майже плачуче, голосно,
- Ой, Катю-Катю, Юля покинула мене. Розумієш?! Я для неї поганий. А я так хотів сім’ю мати. Щоб дитина була, жити, як люди.
Катерина не гаючи часу, в мішок збирає пляшки,
- Ти чоловік, чи хто? Що це ти нюні розпустив?! Пити горілку це не вихід. Поїдь, перепроси, може повернеться.
Позираючи на неї, трохи втихомирився, спокійним голосом,
- Я їй телефонував, а відповіла її мати. Каже не шукай, бо поїхала за кордон. Оце телефон залишила, згодом їй має передзвонити.
- А давно це сталося?
Він зазирнув на календар, що висів на стіні,
- Мабуть зо три тижні назад.
- А тебе що з роботи потурили?
- Та ні, де ти бачила. Пішов у відпустку, приїхав з містечка привіз продукти. А їй це не так і те не так, слово за слово, забрала речі й пішла.
Може я винний, що за нею не побіг. Але таке зло взяло. Я їй купив одяг новенький, ланцюжок золотий, сережки, а вона…
Катерина важко перевела подих,
- Так! Вставай, розпали пічку. О, чуєш дирчання, це Вітька трактором приїхав, піду треба город зорати, а ти тут підлогу помий, щоб було, як у людей, як ти кажеш.
- То ти і про мій город не забудь, нехай два разом захопить, ми потім стежку зробимо.
- От тепер ти мені подобаєшся. Після прибирання нагрій вони, поголися, помийся. Я тебе такого, бачити не хочу. Все, пішла керувати.
Та на порозі згадала Юлю в халаті, її поведінку, голосно,
- Не падай духом. На все треба час. Може вона до тебе сама повернеться.
*
Час минав… Микола більше не пиячив. З одиноким життям змирився. Весна, літо, осінь, щоб на зиму мати запаси, саме час працювати в городі. Більше приділяв уваги коту, псові та невеликому господарству.
Крім цих клопотів, в нього основна щоденна робота на залізниці, в сусідки робота змінна. Бачилися рідко, вона про Юлю в нього нічого не запитувала. Він теж не цікавився її особистим життям.
Цього дня, з нічної зміни перед відпусткою, Катерина поверталася додому. За плечима в клітчастій сумці деякі продукти, що купила. У руці пакет, з робочою формою. Планувала якнайшвидше добратися додому, спочатку відпочити, а вже потім розпалити пічку. Ніби сумка не важка, але після дощу швидко не підеш. Дійшла до траси, на мить зупинилася відпочити, озирнулася довкола,
- Це ж треба, ніде нікого. Зазвичай знайомі чекають автобус, привітаюсь. А це повзу неначе черепаха.
Навпростець до лісу не пішла, бо вже зоране поле, то ж йшла вздовж посадки. Пройшовши метрів сто, почула дивний писк, зупинилася, вголос,
- Чи якась бісова душа кошенят викинула. Це ж треба такого, що за люди?!
Прислухалася… ніби тихо. В голові мов гул від думок, чи це перевтомилася, чи писк звіра. Знову прислухалася, чи це дитина плаче?
Сумку й пакет поклала на опале листя, йшла на звук, поміж двох кущів, у синьому конверті побачила дитину. Насторожилася, озираючись довкола, стільки мала сили крикнула,
- Агов! Тут хтось є?
З дерев лише злетіло кілька листочків. Вона іще кілька раз крикнула, але зрозуміла, що це хтось навмисно покинув дитину.
Дитя можливо іще би спало та мабуть від вітру біла накидка відкрила личко. На ньому лежало кілька крапель води.
В голові, молотком відбивалися думки - дитина! Дівчинка чи хлопчик? Маляті хоч місяць є? О крихітко!
Своєю хусткою витерла ніжне личко. Від несподіванки розхвилювалася. Руки й ноги тремтіли, але забрала сумку, пакет спішила додому. Мабуть від ходи, дитина заснула. Тому, переступивши поріг будинку, все залишила. Надворі кликала Миколу.
Побачивши її здивувався,
- Що пожар? Ну нарешті про мене згадала.
Вона різко махнула рукою,
- Ходи сюди! Негайно!
У кімнаті тепло… на ліжку спить маленький хлопчик. Вона, ніби на сповіді, все розповіла Миколі. Тільки тепер, випивши чаю, немовби тягар з душі зняла. Зазирнувши в його очі,
- Послухай! Нехай це буде моя дитина.
- Ти що з розуму з’їхала! Ти ще собі народиш.
І ніби хотів перевести в жарт, посміхаючись,
- Ти тільки скажи, я готовий стати батьком.
- Не до сміху тут, розумієш, не до сміху. Я знайшла. Розуміє я. Значить це мені доля зробила такий подарунок.
- На тебе дитину не запишу, а от назвати, можу Миколкою.
- Ні-ні! Ти не уявляєш. Та ти незаміжня, тобі його ніхто не дасть.
Підкинувши в піч дрова, продовжила,
- Миколо, твоя справа буде, якщо хтось запитає чиє дитя, скажи моє. Був тут один і все. Йому точно зо два тижні не більше. А зараз я тебе попрошу, в тебе є молоко, ти ж для кота в сусідів береш, принеси мені. Я його розбавлю, погодую малого, а сама поїду, маю владнати одну справу.
Сидячи на стільці, він ногами тупцює по підлозі, трохи знервовано,
- Яку ще справу? Ти хочеш, щоб я з ним залишився? А як плакатиме, що я буду з ним робити?
Її очі з ніжністю і блиском вразили його,
- Згадаєш, як тебе батьки колисали так і ти зробиш, а там дивись і дріматиме. Он, на стільці, я біле простирадло порізала, в крайньому разі переповиєш.
Обома руками взявся за голову, твердим голосом,
- Оце так-так. А що далі?
- Зараз, зачекай!
Вона ніби рахувала хвилини, декілька раз кудись дзвонила, про когось запитувала. Через хвилин десять, тримаючи телефон у руці, голосно,
- Надійко, моє сонечко, ти мене врятуєш. Я маю встигнути на автобус, приїду, тоді поговоримо.
І відразу до Миколи,
- Я маю однокласницю, вона в міській лікарні працює акушеркою. Думаю, те що мені серце підказує, можу втілити в життя. Одне прошу, свідків немає що я дитину знайшла. Тільки тобі відкрила душу. А ти цей секрет забереш із собою в могилу, зрозумів?!
Вона це так різко сказала, що він, аж почервонів. Але нічого не сказав, на згоду кивнув головою.
Вже тримаючи в руці сумку, зазирнула на малого і досить тихо,
- Я через години три буду.
Її переслідує його серйозний погляд, запитав глухим голосом,
- Може тобі гроші потрібні?
Від знервованості, вона просльозилася, обійняла його,
- Добре, що нагадав, візьму ще одну банківську картку. Гроші маю, копила на машину, а тут бачиш така справа. Дякую тобі, мій дорогий сусіде, щоб я без тебе робила.
Все відбулося так швидко, коли за нею зачинилися двері, він умився холодною водою. Що вона робить, що робить? Не вкладалося в голові.
*
Через години три, біля паркану зупинилося таксі. З хлопчиком на руках, Микола побачив Катерину. Її сонячна усмішка відразу все розповіла. Вона запитала, як справи, подякувала. В цей час закипів чайник, задоволено подивилася на Миколу,
- Ти просто молодець, все передбачив.
Вона відкрила коробку дитячого харчування, малому готувала їсти,
- Ну що, буду вчитися стати мамою.
Він зазирнув у вікно,
- А ти з таксистом не забула розрахуватись? Он, машина й досі стоїть.
Годуючи малого, очима пробігла по кімнаті, рішучим голосом,
- Він на мене чекає. Миколо, курей забереш собі, попереду зима. Придивишся за котом, собакою. Якщо треба, дошками забий двері і вікна. Як ні, тоді побудь за сторожа до весни, а може до літа. Я піду в декретну відпустку, з роботою проблем не буде. Думаю здивуються, скажуть не бачили вагітною. Але побазікають та й перестануть. Я їду до батьків, вони не в курсі, що ми з Артуром розбіглися. Так що, якщо і в селі хтось, щось запитає, скажеш народжувати поїхала до мами. Телефони є, так що, як щось потрібно ми знайдемо один одного. Як я все владнала, думаю тобі це не потрібно знати. Прошу, іще один раз підстав своє плече, як друг, як однокласник, як сусід.
Майже через годину, таксі їхало по трасі в напрямку Могилів-Подільського. Хоч і говорила вона з Миколою досить стримано, виважено, але в машині на задньому сидінні, тихо розплакалася. Вже згодом заспокоївшись, думками покидала Миколу, будинок. Ой, оце так день, нічого й не наснилося та я ніби попала у вирій і зливу. Але дякувати Богу, я тепер маю сина, буде заради кого жити.
Приїзд Катерини додому, звичайно був сюрпризом. Батька вдома не було, мати тільки запитала,
- Ти приховала, що вагітна, чому? І як його назвали?
- Боялася, чи все буде добре. А ви не раді? Назвали Миколкою. Тепер і в мене є радість, ти ж колись журилася, що мені пора дитину мати.
Мати ледь всміхаючись,
- Ну то й добре, попереду зима, будемо гратися. І тобі легше буде.
А час сплив річкою. Віддзвеніли весняні струмки, травень місяць був прохолодним, тому Катерина не дуже поспішала повертатися додому. Із сусідом спілкувалася кожні два тижні. Він навіть похвалився, що городи вже зорані і на обох городах посадив ранній сорт картоплі.
Миколка підростав і вона тішилася ним, мати інколи дивлячись на неї, посміхнеться й скаже,
- Так доню, так перша дитина, як лялька. Коли двоє, тоді вже важче.
Вона ж, цілуючи малого,
- А він у мене буде один і мені більше нікого не потрібно.
Мати Катерини зрозуміла, що з Артуром не все так просто, тому не хотіла лізти в душу. Їй і так було достатньо замороки з онуками, які ходять у школу.
На початку літа Катерина із сином повернулася в село. Вона й справді дуже зраділа, що вдома все в порядку. Побачивши хлопчика, Микола дуже здивувався,
- Ти диви, був такий малий, як мої дві долоні, а зараз на руках вже добре відчувається вага. Але ж такий вертлявий, непосидючий. Я он, манеж йому зробив, в літній кухні стоїть, тільки іще раз потрібно лаком покрити.
- Дякую тобі. А мені завтра привезуть диван та дитяче ліжко, я в магазині, в містечку заказала. Думаю тепер можна спокійно жити, не так тривожитися. Воно ніби де би не була, навіть у батьків та тут краще. Мабуть бабусин будинок, це її дух, тут мене так підтримує, дає сили.
*
Минуло з пів року. Миколка тупцював по кімнаті, Катерина в’язала дитячі шкарпетки, почула голоси. В кімнату зайшов Микола з Юлією.
Від несподіванки, вона, аж здригнулася. Юлін погляд, чомусь її насторожив. Звичайно здивувалася, але відчула, як холонуть долоні. Що це зі мною? Відразу до сина,
- Миколко, ходи сюди, це тітка Юля.
Посадила його на маленький стільчик, біля нього присів Микола,
- Ну привіт парубійко! А ми прийшли сказати, що теж чекаємо на дитину. Це так сказати передноворічний сюрприз.
Катерина розвела руками,
- Оце справді сюрприз. Молодці! Але ж ти мовчав. Коли Юля повернулася, я навіть не помітила.
- Та я до неї кілька раз їздив, вона сама передзвонила. Ти ж знаєш, як це буває.
- Ну то й добре, значить моєму синочку буде з ким гратися. Гайда за стіл, посидимо, чаю вип’ємо.
Юля декілька раз прискіпливо зазирнула на хлопчика, а потім,
- А мені солоного огірка хочеться, щось би перекусила. Мабуть у нас дівчинка буде.
- Та спочатку хлопчика, а вже потім дівчинку,- задоволеним голосом, поспішив сказати Микола.
- А я хочу дівчинку, не ображайся Миколо, але ви чоловіки дуже часто до жінок не справедливі. Наші бажання теж потрібно враховувати.
- Та я не проти дівчинки, основне, щоб міцна сім’я була.
- Воно то так, бажано щоб дитина мала маму й батька, - хитро зазирнула на Катерину й продовжила,
- Але це ж не завжди так буває, правда Катю.
Катерина, жінка стримана, зробила вигляд, що останніх слів не почула.
Микола взяв хлопчика на руки, Катерина швидко накривала на стіл. Юлія займається приготуванням бутербродів.
Після короткої вечері, Катерина вкладає сина спати, а в самої душа не на місці. Вона тільки сьогодні уважно придивилася до Юлі, колір очей, їх форма, а тим паче погляд, помітила схожість із сином. Думка ранила серце, невже вона зозуля? Невже могла так зробити? Тож вирішила мовчати. Та й кому що скаже. Ні-ні, нанести рану Миколі, вона не посміє. Тим паче це тільки підозра. А для обвинувачення потрібно факти.
За вікном весна. Син грався біля літньої кухні, вона руками прала дитячі речі, в цей час на обійстя зайшов Микола.
- А в мене донька народилася! Можете мене привітати. Катю, ти не уявляєш, який я щасливий. Правда важкувато мені довелося витримати її примхи, але думаю це вагітність, гормони. По-новому розпочнемо сімейне життя, все нормально буде..
- Дай Боже, сусіде, давай я тебе хоч обійму по-дружньому. Нехай буде здорова і красива така, як ти.
Він весело до неї,
- Що я чую, Катеринко. Це мабуть вперше в житті так про мене сказала. Якби раніше, то можливо у нас би з тобою був син і не тільки.
Вона раптом присіла на лавку. Від почутого її кинуло в жар, зазирнула на сина, на якусь мить ніби завмерла.
- Тобі що погано, чомусь зблідла?
- Та це я так, мабуть на сонці перегрілася.
Він подав їй випити води,
- Давай я сам речами займуся, а ти посидь.
- Дякую! Ти візьми малого, занеси в будинок, я його нагодую, вкладу спати та сама може який час полежу.
Микола пішов, вона ж сама й на мить не заплющила очі. Вже телефонувала до однокласниці, попросила ввечері передзвонити, щоб де що вияснити. Та нелегально зробити деякі аналізи, щоби дізнатися, чи ця дівчинка, що народила Юлія від Миколи.
За вікном знову осінь, спілкування із сусідами все рідші. Але з малою дитиною в перші місяці завжди важко. Коли Микола був на роботі, Катерині де в чому доводилося Юлі допомогти. Тепер вона бачила знову ту Юлю, гонористу, примхливу, ще й ледачкувату.
Коли в будинок заходила Юля, Катерина ніби в спину відчувала чийсь подих. А може це їй так здавалося. Всі папери про аналізи, згодом ДНК, яке вона зробила без відома Миколи, лежали в коробці для взуття, у верхній частині шафи. Батьком сина, за аналізом ДНК, був Микола, а от дівчинка, на жаль, не його. Їй би й хотілося, щоби він мав справжню сім’ю, але факт залишається фактом. Мовчання-золото, так вирішила вона, сказати правду, це все зруйнувати і в першу чергу своє життя.
*
Перед Новим роком, ввечері, Микола захеканий забіг до будинку Катерини,
- От і мені тепер потрібна твоя допомога. Моя Юля три дні, як поїхала до якоїсь подруги в містечко і ні слуху, ні духу. Телефон не відповідає, куди звертатися не знаю. Я принесу Алінку, нехай в тебе буде. Піду на станцію, вже пізно та й погода неприємна, під ногами слизько, а вона взулася в чобітки на підборах.
- Гаразд, Миколо! Я ніколи не проти допомогти. Тож неси свій скарб, пограюся. І Миколка допоможе, правда синку?!
Малий, задравши голову, уважно дивився на Миколу. Напевно чекав, що, як завжди, він візьме на руки. Але той розвернувся до дверей, хлопчик скривився, протягнув руки,
- Мама, тато…
Несподівано Катерину, аж зморозило. В області серця відчуває тупий біль. Пригорнула малого до себе, вуста мов скам’яніли, все ж ледь видавила, тихим голосом,
- Мама тут синку, тут мама. Чого ти, він прийде, потім прийде. Бачиш за вікном нічка, завтра прийде.
На якусь мить задумалася, де він чув слово - тато? Ой, а можливо це з телевізора? Не думаю, щоб хтось спеціально навчає та й немає кому.
Син дивився, як Катерина годувала Аліну, час від часу намагався дістати соску. Вона змушено посміхалася, вдавала, що все добре. Насправді ж, від думок холонула душа, що ж буде далі? Може продати будинок і переїхати в містечко. Але грошей навіть на однокімнатну квартиру вже не залишилося, цей варіант відпадає.
Нарешті знадвору почула голоси. Микола з Юлею зайшли до хати.
Минуло кілька тижнів, Юля знову поїхала в містечко, ніби за деяким дитячим одягом. Микола взяв Аліну, прийшов до Катерини. Діти гралися на старому кожусі, який лежав посеред кімнати. А вони пили чай. Катерина все ж не витримала, запитала,
- Ну і чим Юля пояснила свою минулу відсутність? Чула говорили на підвищених тонах.
- Важко мені з нею, дуже важко. Ну пояснила, допізна в подруги засиділася. На ранок та пішла на роботу, але ключі від квартири не залишила. Та ніби на роботі була до двадцятої години, так вийшло, що дві ночі мусила переночувати. Знаєш, не наливав, але мені здається, вони там добряче відзначали зустріч. Запах горілки мені знайомий, особливо коли щось на себе виляєш.
- Знаєш Миколо, ми жінки, дуже схожі на птахів. Одні трусяться над пташеням, справно годують, оберігають від загрози. Інші, годують тільки один раз і воно ледве виживає. А є такі, схожі на зозуль. На жаль, як у моєму випадку. Хоча це ж тільки мова між нами. Добре, що я рада такому подарунку. А інша би занесла в поліцію та на цьому й кінець. А воно ж таке беззахисне, хоче їсти, уваги, ласки, тепла.
Цього дня Юля теж повернулася пізно ввечері. Що в них вдома відбувалося, Катерина не знала. Але їй чомусь, за Миколу стало боліти серце. Золотий чоловік, напевно б не одна жінка так сказала, а ця каверзи коїть. А може й досі знається з батьком дитини, хто його знає. Через думки кепсько спалося. Але й самій кудись подітися із сином, не на часі. Та й нехай трохи підросте. А в Юлі можливо прокинеться інстинкт материнства і в них все буде добре.
А час не зупинявся. Катерина копала картоплю, а син маленьким совочком рився в землі. Знаходив її, задоволений кидав у відро.
На обійсті сусіда почули плач Аліни. Оченята сина округлилися,
- О! Ліна плаче.
Катеринка взяла на руки, йшла до хвіртки сусіда, раптом почула слова,
- Алінко, донечко не плач, де ти вдарилася? Де болить, покажи.
Катерина з малим вже були поруч.
Микола заклопотано,
- Бачиш, де вона взяла того патичка, в пальчик загнала скалку. Я з нічної зміни прийшов, Юлі немає. Дитина в кімнаті на підлозі сама, двері навстіж. А потім, он подивися, записка на столі лежить. Як я міг з нею розминутися, не розумію. Не думаю, щоб до траси пішла, за графіком, в цю пору автобусів немає. Тут і так на роботі пішли назустріч, вже два місяця працюю диспетчером. Робота змінна, вдома більше часу, все роблю, а вона…
Катерина прочитала записку,
- А ви що посварилися?
- Я то більше мовчу, а вона весь час незадоволена. То оце тепер до когось на день народження поїхала, може завтра приїде. Ой Катю, не висип сіль на рану. Я вже сам не знаю, що це коїться, як їй догодити. Я теж почав копати картоплю, вона ж в руки лопату не візьме, де ти бачила. Я вдома всім забезпечив і телевізор, мікрохвильову пічку. кухонний комбайн привіз, щоби свої нігті часом не зламала.
- Ну досить, бо зараз розплачешся. Щось я тебе не впізнаю, ти, як клен восени, що красу втратив, щось зарано, сивина скроні прикрашає.
*
Минуло два дні, Юля так і не з’явилася. По телефону спочатку не відповідала, пізніше вже оператор повідомив, що такий номер не існує.
Миколі потрібно їхати на роботу, то ж Аліну заніс до сусідки. Дуже знервований, але іншого виходу немає.
Позаду тиждень, Микола приїхав з нічної зміни, зайшов забрати доньку. Але Катерина, на стіл поставила тарілку з вареною картоплею, котлети, овочевий салат,
- Сідай, давай-но перекусимо та я тебе дещо запитаю. Звичайно можливо це неправильно, але мене цікавить, ви в шлюбі?
Він опустив голову,
- Мені тобі соромно дивитися в очі. Ні, не в шлюбі, вона оформила папери, як мати одиначка. Я дізнався коли хотів виписати Посвідчення про народження. Вона вже виписане, мені перед носом крутнула й забрала. Скандалити не мав наміру. Знаєш, подумав, це після родів так може бути, якось воно називається, читав у телефоні, але забув. Думав пізніше цим буду займатись. Та бачиш, вона коники викидає. Я не знаю що робити. Але ж Алінка моя донька, не відкажуся від дитини. А де вона вештається, мабуть тільки вітер знає.
Після цих слів, у Катерини на вії забриніла сльоза, потекла по щоці. Вона різко витерла її, задивилася до вікна, тихо, задумливо до нього,
- Знаєш Миколо, шкода тих дітей, що не знають батьків. Що матері зозулі, народжують, покидають. Та мабуть я тобі зараз все розповім. Більше не маю сили в душі тримати цю таємницю, може легше стане, краще спатиму.
- А ти тут при чому? Ти навпаки знайшла хлопчика, прихистила, плекаєш про нього. Мабуть не кожна й рідна мати так може ставитися. Та й взяти на себе велику відповідальність, може тільки вольова жінка, -
його голос лунав надто гучно.
Вона прямо дивлячись йому в очі,
- Ти тільки сприйми все лагідно, добре? Дістань мені із шафи коробку від капців, я тобі щось покажу. Я перед тобою маю гріх. Мабуть потрібно було відразу розказати, коли Юля народила дитину. Але це й мене стосується, бо не знаю, як ти відреагуєш на те, що я розповім.
Він знервовано відчинив двері шафи, дістав коробку, поклав перед нею.
Від хвилювання її обличчя почервоніло, продовжила,
- Мій син майже щодня бачить батька, інколи й називає. Та він чомусь не відчуває, що це його дитина.
Микола сердито,
- Катю, що це ти таке говориш, про якого батька? Хто до вас приходить, крім мене, чи ти з ним кудись ходиш?
- Ти не гарячкуй. А гарно придивися на Миколку і на фото Юлі.
- Тю на тебе, ото вигадала. Та це ж якась маячня, Юля і Миколка.
- Ні, Колю, це не маячня, а твоя Юлія, зозуля. Може ти мене тепер зрозумієш. Я спочатку сумнівалася, але зробивши всі аналізи, маю підтвердження. Ти пробач мене. Коли вона приїхала вдруге, я ніби розум втратила. Помітила, що мій Миколка трохи очима, а особливо поглядом схожий на неї. В наш час за гроші де що можна зробити, сам знаєш. Тож коли вона тебе залишила, вже була вагітною. Не знаю чому дитину покинула в посадці, можливо й до тебе йшла та не дійшла. А мені доля дала шанс стати матір’ю. А потім, як вона від іншого завагітніла вирішила до тебе подзвонити. Ти подумав, що це твоя дитина. А тепер знову, те саме повторюється. Може вона й зрозуміла, що в мене її син тому втекла. Але я думаю, ця жінка просто такої натури. Важко судити, може я не права та час покаже. Ото дивись, нагуляється і знову до тебе приїде.
Його обличчя помітно зблідло, руки тремтіли, дивився на папери і не розумів, що це все правда. В горлі пересохло, на віях бриніли сльози. На плечах Катерина відчула його холодні руки, погляд очі в очі, неначе рідний, обійняв її,
- Катю! Що нам робити? Як поступити з Аліною? Я думаю ти ж не забереш у мене сина, не будеш кудись тікати. Вибач, який є, але ж не сліпий і не горбатий. Я хочу щоб ми разом виховували Миколку. Я Аліну прийняв, як батько, не мав і найменшого сумління, що не від мене.
Ці слова ніби заполонили всю кімнату. Декілька секунд тиші і він продовжив,
- Я мабуть піду, пора спати лягати, діти біля кубиків, вже, як курчата сонні. Дякую за вечерю.
Катерина всі папери склала в коробку,
- Ти візьми постав назад, можливо іще колись доведеться їх торкнутися. А, що до Алінки, це тобі вирішувати, прийдеш з нею, чи без неї. Я хочу щоб мій син мав батька. Мабуть нам доля дає зробити вибір. Чи обоє дітей матимуть повноцінну сім’ю, чи дівчинку хочеш здати в притулок. Та я вважаю, це не кращий варіант. Миколо, думай, в шию ніхто не підганяє, але потрібно все вирішити, чим швидше, тим краще.
Він ніс додому на руках напівсонну Алінку. Очі повні сліз, із смутком, подивився на Катерину.
Вона тихо вслід,
- Доброї ночі. Завтра Бог дасть новий день, можливо ранок буде сонячним. Ми розберемо наш невеликий паркан, що розділяє обійстя і діти без перешкод, з усмішкою на обличчі будуть гратися. Думаю ми всі маємо право бути щасливими.
2025 р
ID:
1054762
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.01.2026 11:17:50
© дата внесення змiн: 06.01.2026 12:58:41
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Життя іноді робить такі викрутаси, та здоровий глузд завжди перемагає! Чудовий, повчальний твір, Ніночко!
