Дзвенить... Ти чуєш? Тиша золота.
То галактичний іній сів на вії.
Блакить спинилась. Дихають уста.
Світ хухає в долоні — і радіє!
У білу безвість небо потекло!
І котить зорі — зледенілі кулі.
Зима — до неба! Скам'яніле скло,
А душі в ньому — верби призаснулі.
Завмерла тінь. І дерево, як зліт!
Як птах над білим, над заснулим полем.
Цвітуть сніги... Морозний самоцвіт
Вінчає самоту із гострим болем.
І все чекає слів. А їх нема...
Лиш ієрогліф птаха на долоні.
Це так красиво — срібна та німа
Стоїть епоха в сніжному полоні.
