Зморився день,
йде на спочинок.
Ніде не чути вже пісень.
В кафешці темно, тихо,
Спокій.
Лиш штори
дихають злегка.
Чом смутку апогей
такий високий?
Метіль у душу тихо
заповза...
Кидаю погляд на
знайомий столик.
Все намагаюсь щось
знайоме відшукать.
Як і тоді, забився в скло
метелик...
Його, як і минуле,
не впіймать...