Отак живеш...
Налітають горобці на твої крихти турботи, любові, підтримки.
Ти є для когось вухами, диханням, заспокійливим.
Вони все беруть і не дякують.
А потім пурхнуть від тебе, не оцінивши. Скажуть - а хто тебе просив.
Отут виникає питання - чи ти свої крихти для того розсипала/в, щоб це оцінили?
Чи так сталося, бо так вірно, бо інакше не можеш, бо це нормально бути добрим, турботливим і віддавати.
Йдеш вулицею, назустіч тобі пихато ступає той, хто назбирав досхочу твоїх крихт.
Не вітається.
Аж якось одного дня тобі приходить звісточка, що, виявляється, ти одна з трьох жінок.
І ти біжиш читати про них правдиву прозу, об яку можна поранитись, щоб заживати потім, усвідомлюючи цінністьбезцінність своїх шрамів.
Вона назвала тебе жінкою і це дійсно було про ЖІНКУ, не про "женщіну", не про "з вами так пріятно, коли ви мені так треба", не про "ви, мабуть, вона, але в мені надто мало він, щоб відчувати, як вам, бо я вас не бачу".
А про НЕЇ, коли вона відчуває що може бути собою. Про ту, яка живе в кожній з нас, але мало з ким не боїться. Про ту, яка майже нікому не потрібна у такій формі і вимірі себе. Яку тяжко зрозуміти якщо не хочеш прийняти, що всі ми різні. Про ту, що крихка і тонка як шовк, саме тому її хотять перетворити на мішковину.
Про ту, яка стане твоїм найбільшим щастям, якщо ти просто її побачиш і ніколи не скажеш - "та яка ти в біса пташка?!"
P.S. сподіваюсь, що ти прийдеш і прочитаєш це, щоб посміхатись і знати, що я тебе дуже люблю і що ота ниточка завжди буде між нами.
Що я можу навчати ще сотні дітей, щоб стати для них ніким, знаючи, що колись буде хтось, хто відчує як я відчуваю цей світ і візьме щось собі. А потім дивитимусь на це окате диво і зможу вже сама черпати її скарби і надбання і користуватися ними та ще й гордитимусь сильно від цього. Ну і плакатиму, звісно, бо це і є щастя.
Якось виносив сушений хліб пташкам (я інколи навмисне не зʼїдаю увесь хліб, щоб потім його засушити і поділитись з пташками, бо це чи не єдиний варіант пороздивлятись їх зблизька - я великий, а вони маленькі і уявити, щоб вони просто так підлетіли до мене, ну якось еволюційно небезпечно для них, мабуть) і побачив, як один горобець підлетів до мене ближче від інших. Я спочатку здивувався, подумав "нічого собі сміливець"! А він так стоїть і дивиться на мене, схиляє голову то вліво, то вправо, наче говорить "егей, здоровило, ти що, забув мене?". Я придивляюсь ближче і дійсно!, впізнаю цього товариша - в нього чорна цятка на лівому крилі, він постійно сюди до мене підлітає. Я вибачився спочатку, що не впізнав його і коли висипав його компанії сухарі, так, ніби щоб загладити провину перед ним навмисне висипав перед ним більше, ніж перед товаришами. Він зупинився, зміряв мене своїм гордим поглядом, щось чичиркнув своїм товаришам і не доторкнувшись до жодної крихти, вся компанія полетіла собі де інде. Так якось вогко і мокро на душі стало... я ж старався... Добре, що ворона підлетіла на це все дійство і, вибачившись за своїх знайомих, чемно зʼїла все до єдиної крихти. Вона місцева, я її одразу впізнав
Ага, все вірно. Розсипають, бо мають що розсипати. Не для подяки. 
