«зривайте рожу, коли є цвіт,
коли дівчи́ні 17 літ»…
(з вуличного шансону).
На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.
– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.
В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!
(…А в пуп’янку текла червона кров).
Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…
(А, може, дух від роду був слабким)!
Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!
(А пуп’янок)?
… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..
(І на півслові непомітно зник).
Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!
(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)
…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…
– О Боже, поможи…
За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…
...дякую сердечно 
