А білі айстри відпливають в тишу,
Сліди на плесі ночі залишають,
Як білі лебеді в садах всевишніх,
І будять трепет перед зоредаллю.
Сузір'я ближчають, не знаючи про відстань,
Я їх пригадую в напливах аеонів,
Землею зроджений, але я звідти,
Де діви зоряні, лебідки, скорпіони.
Гойдався я в туманностей колисці,
І зорів перлами сміялась творча піна,
А Всесвіт був, як безсловесна книжка,
Написана легким пером проміння.
Тоді не знав ні форми, ані глини,
Світи вивершували музи й деміурги,
Пучками світла повнив порожнини,
І Всесвіт цвів іще пишніше вдруге.
Спускавсь Творець на першотворні води:
"Тепер ви, іскорки натхнення мого, вільні
Свідомо вибрати чи творчість, чи безодню,
Я дам вам час, я дам вам форму тіла".
І я злітав собі пелюсткою додолу,
По сходинок буття незримих водоспадах,
І вузол вічності розплутався поволі,
Коли крізь атмосферні кола падав...
Тепер від зір - лишень далеке світло,
І напівтемрява замріяного саду
Шепоче "astra", і біліють квіти,
Немов обіцянка, немов розрада.
Простягнута рука - і зорі на долоні,
Творити здатність - згадка про Прекрасне,
Адже забути вічну спраглість дому
Мені вже не дозволять білі айстри.
Колись я вирушу вслід пісні лебединій,
До того берега, що душам лиш належний,
Торкнуся зір, мов кетягів калини,
А на воді небес черкну тоненьку стежку.
ID:
704001
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.12.2016 09:05:44
© дата внесення змiн: 01.12.2016 09:05:44
автор: Віталій Стецула
Вкажіть причину вашої скарги
|
