Літній вечір вигойдував
грона достиглі кохання.
Мимоволі пили ми
на мріях настояний сік,
що жагою манив,
заступивши благенькі вагання,
вів бажання сліпі
у бурхливий емоцій потік.
Одинокі серця,
проминувши свій час пошуковий,
були впевнені в тім,
що про них вже забув білий світ,
тож тепер смакували слова
і туман загадковий,
що сочився крізь простір,
зневаживши сили орбіт.
Розцвіли небеса
міріадами цяток причастя.
Стала на́зирці ніч,
що крізь вечір лозою зросла.
і повзла у думки
пожаданою величчю щастя,
розгойдавши проміння,
що впало на наші тіла.
Дивувались зірки своїм заздрощам:
– Що ж тут нового?!
Їм від музики пристрасті
обертом йшла голова
і бажання летіли
на крилах кохання палкого
до землі, де в шаленім танку
вирувала трава.
Ми просили, щоб день
забарився в далекій дорозі,
щоб душі дві самотні
спили мить кохання сповна,
до межі, на котрій
розійтися вже будуть не в змозі,
бо відчули серцями,
що «ми» – то для них однина.
Зі збірки "Кохання солод як причастя" (2024 р.)
