А зо́рі нам стають частіше блимать,
Як зріє ранок вже за небокраєм?
Чомусь те, що не можем ми отримать,
Здається кращим нам того́, що маєм.
На ту красу, що Богом дарува́на,
Очима споглядаємо байдуже,
Ця романтична глупість притаманна
Чи не усім, мій дрогоцінний друже?
