Час твоєї любові живе на моїй шкірі.
Та мені зовсім не боязко,
Як і дереву, що його стинають,
Воно знатно знає,
Що стане згодом словом,
Тілом книг.
Влада спокою нашіптує,
Що їй не загарбати нас,
Але й без її помочі
Ми навчилися рахувати зірки,
Ці мирні родимки
На тілі неба,
Знаючи, що їм нема ліку.
Світ завше створює дистанцію
Відчаю,
Розпорошує повітря смутку,
Та це не заслуговує
Бути суттєвим,
Коли можна нехтувати всім
Заради особистої істини.
