У місті, де світанки мов сонати,
Живе кав’яр-чаклун — мов тінь нічна.
Він вміє з зерен мрії вибирати,
А кожна кава — як жива весна.
У міднім джезві, наче келих долі,
Зливались аромати мрій і снів.
Він додавав щось ніжне, щось із болю,
І шепотів свої закляття він без слів.
Його рука — мов музика на хвилі,
Вогонь під джезвою — як серця бій.
Краплина — і рожеві сни застигли
У каві, де розтанув вечір мрій.
І ось вона — мов місяць із легенди,
З’явилась у кав’ярні, де вогонь.
Її слова — немов сучасні бренди,
А погляд — загадковий, мов любов.
Варив їй каву із кориці й кардамону,
З гвоздики, цукру й шепоту зірок…
Вона всміхнулась — наче в ритмі тому.
Послав її до нього ніжний рок.
Він ніс їй чашу — теплу, оксамитну,
В ній парував і аромат, і жар.
Вона ж сказала тихо, трохи дивно:
"Це більше, ніж кава — це магічний дар!"
І в тій хвилині, в димі, ароматах,
Злилися душі у полоні мрій
Кав’яр-чаклун — не просто майстер,
Він заварив любов у каві тій.
