Багато слів так, як і зір,
Що й не порахувати,
Та зовсім це не перебір.
Не слід так міркувати,
Бо певне значення несе
У мові кожне слово,
Яке пояснює усе
Людині пречудово.
Вона і творить, і вжива
Його, як виникає
Потреба в тому, а слова
В нас кожна мова має.
У кожній мові є свої
Слова, які відсутні
У іншій мові. В ній її
Слова також присутні.
Складаються усі вони,
Звичайно, з певних літер.
Їх мов, та, боже борони,
Їх кидати на вітер.
Слова – не букви й голос лиш,
Який із уст лунає.
Як думаєш так, то облиш,
Бо правди в тім немає,
Бо певне значення несуть
Вони в собі. Всяк знає.
В них міститься глибока суть,
Що кожне слово має.
Хто зна її, той ужива
Його завжди до речі,
Своїм іменням назива
Усі на світі речі,
Процеси, дії, їхні теж
Ознаки. Так, немає
Словам у мові жодних меж.
Вони – немов безкрає
Й бездонне море. Переплить
Це море неможливо,
Хай і могли б ми вічно жить,
Якби було це диво.
Адже нові слова у нас
Ті речі називають,
Що з розвитком же повсякчас
На світі виникають.
Неологізмами такі
Слова ми називаєм.
Звичайно, ми слова й такі,
Що вийшли з вжитку, маєм.
Це архаїзми. Дідусі
Їх часом ще вживають.
Слова ці так, як і усі,
В нас словники вміщають.
Вони – неначе їхній дім,
Будинок чи оселя,
Хай навіть і відсутні в нім
Підлога, вікна, стеля…
Вони у словнику живуть.
А той, хто розкриває
Його й читає, той і суть
Усіх слів осягає
І далі вже їх ужива
Лиш так, як і належить,
І сумнів вже про ті слова
Голівку не бентежить.
Не можемо ми їх торкнуть,
Помацать, ніби речі,
Та можемо почуть, відчуть.
Відомо це й малечі,
Яка повторює слова
Тоді, коли вивчає,
Коли вона, немов трава,
Із часом виростає,
А разом з ними вироста
Запас їх словниковий,
Що з їхніх уст враз виліта
У світ цей пречудовий,
Який вони усі його
У всій красі словами
Змальовують впродовж свого
Життя. Уже віками
Слова живуть разóм з людьми,
А люди – разом з ними.
Висловлюємося всі ми
Словами і сумними,
І радісними, бо слова,
Як люди, настрій мають,
Хай в них відсутня голова
Й душі вони не мають.
Слова бувають золоті,
Що серце зігрівають,
Але також бувають ті,
Які його вбивають,
Примушуючи нас страждать.
Потрібно пам’ятати,
Що їх не варто уживать,
А треба уникати.
Слова, що люди вдень, вночі
Усюди промовляють,
Неначе золоті ключі,
Нам двері відчиняють
У світ, в якім ми почуття
Й думки, які ж ми маєм,
Впродовж всього свого життя
Всі ними виражаєм,
Описуючи світ навкруг,
Що і кінця не має,
Той світ, який нас, ніби друг,
Преміцно обіймає,
Даруючи нам все, що є
У нього. Ми ж приймаєм
Усе те, що він нам дає,
І вже його ми маєм.
Словами ж в нього ми життя
Неначе удихаєм
І в те, що навіть почуття
Не має, та ми знаєм,
Що і воно теж недарма
У світі цім існує,
Бо в певнім значенні трима
Його, бо в нім слугує
Також для певної мети,
Що здійснює для того,
Щоб я, вона і він, і ти
Впродовж життя усього
На цьому світі жили так,
Як маємо ми жити,
Щоб ми усі жили усмак,
Однак також робити,
Звичайно, ми повинні всі.
Слова лиш не поможуть,
Щоб світ в усій своїй красі
Розкривсь. Вони лиш можуть
Нас підштовхнуть чи надихнуть,
На шлях нас скерувати,
Щоб світле щастя досягнуть.
А далі прямувати
Самі повинні ми в той час,
Долаючи незгоди,
Що стануть на шляху у нас,
За всякої погоди.
Не зроблять це слова за нас,
Але нас підбадьорять
Вони усіх у слушний час
І лихові не скорять.
Євген Ковальчук, 19. 07. 2021
ID:
1043360
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.07.2025 21:06:25
© дата внесення змiн: 10.07.2025 20:43:20
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
