Моя тендітна свічечко, тремти,
Розсіюй чад скорботної печалі...
Рясніють перекошені хрести,
Як свідки мовчазні сумних реалій.
О, скільки їх за обрій відійшло,
Мов кануло у безпросвітній Леті...
Як упивалось ненаситне зло,
Смакуючи ядучий запах смерті!..
Вже не було із праху вороття,
Хати чужіли, мов порожні храми,
І спрагло так хотілось за життя
Хапатися промерзлими руками...
А що життя? – Украдене зерно,
Ним землю загноїли, мов тілами...
І не одне засвітиться вікно
В суботу скорбну тихими свічками.
Хіба буває в деспота межа
Жорсокості і підлого цинізму?
Як голосила зболена душа,
Бо ні́кому відспівувати тризну...
Моя тендітна свічечко, тремти...
За все усім воздасться по заслузі:
Одним судилось хлібом прорости,
А іншим – бур'яном гірким у лузі.