Відцвіта повільно чарівниця осінь.
І втрача природа всю принаду й блиск.
Лиш пташки літають зовсім безголосі:
Осінню співати треба мати хист.
А пожовкле листя під дощем намокло.
Вже зів"яло поспіль і не шелестить.
Дивлячись навколо, не радіє око.
Осінь зажурилася, все навколо спить.
То бува зірветься вітерець грайливий,
Покепкує з гіллям, розтривожить сон.
Та хіба і вітер теж бува плаксивий?
Загудить, заплаче... Що ж, такий сезон...
А душа все баче, і вона сумує.
Від негоди рани серця так болять.
Бо слівця душевного вже давно не чує.
Лиш дерева голі під вікном скриплять.
За вікном на лавочці одинокий лист.
Він упав із клена, ледь живий лежить.
Зеленів на гілочці він своїй колись.
Знаючи всю правду, на вітрУ тремтить.
