Ну що, ти брате,
сум триклятий,
зі мою ти,
ланчужʼям стятий,
привʼязаний як пес,
куди не йду,
то ти, і голос чути
твій з небес.
Не хочеш ти
до радості
мене від себе
відпускати.
Вже скільки раз
тобі казав
не муч мене,
не їж,
а ти як той
не точений
до болю ніж,
шматками ріжеш.
Все більше з часом,
я тебе боюсь,
і в тілі дріж…
Ти як неситий
в голоді гурман,
смакуєш сік з
не злизаних
душевних ран.
Але ти мій, то мій,
не відпущу тебе,
не мрій.
Не хочу я,
щоб ти до інших
приставав,
палив журби багаття,
темінь нагнітав.
Є в тебе твій
завітний талісман,
що супроводжує тебе.
В однім попутті,
ви шляховий клан.
З імʼям - минуле,
ви одна струна,
як з сивиною давнина…
Одного разу я,
зберу своє,
гайдну кудись,
неначе пташка
у безкрайню вись.
Покину вас,
подалі відбіжу
у тихому майбутті
про себе нікому не скажу….
Але ти потім
знов мене знайдеш,
і справа в тім,
що знов ти слізний
спомин підведеш…
Але ж ти брате,
будеш вже малим.
З високих літ,
з тобою прожитим одним,
малим, малим…
І серце більше
не щемить,
і я тебе згадаю, знов,
але не довго, -
на одну лиш мить.
ID:
1053848
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2025 20:36:51
© дата внесення змiн: 23.12.2025 20:36:51
автор: Ігор Жорж
Вкажіть причину вашої скарги
|
